IV. Пошуки

Я прокидаюся від телефонного дзвінка. Дивлюся — Марк. Зиркаю на годинник — сьома ранку. Чому так рано? Беру слухавку.
— Ало.
— Надю, доброго ранку. Я вас розбудив?
— Так... Щось сталося?
— Вибачте, будь ласка. Мені вдалося домовитися про розмову з головою. Він погодився поговорити.
— Ого... Як вам це вдалося?
— Ну, якщо треба, то все вдасться, — засміявся Марк, — Стрілецький призначив зустріч через півгодини.
— Зрозуміла, тоді піду збиратися.
— Я вас заберу.
— І каву візьміть, — я вирішила трохи понахабніти, — ви ж мене розбудили. 
— Обов'язково, — каже Марк і ми закінчуємо розмову.
Я поспіхом починаю збиратися. На питання бабусі куди я так рано зібралася я відмахуюся, що йду по справах. Бабуся в цей момент заглядає у вікно і помічає машину Марка, який вже під'їхав. Так як Марк постійно мене довозив додому, бабуся вже впізнавала його машину.
— Справи обов'язково пов'язані з тим гарним молодим чоловіком на шикарній машині?
— Ба... Ну так.
— Як його... Марк, здається?
— Ага.
— Давно його в нас не бачила, рідко сюди приїздив. Але ж і красень став! Ну погодься.
— Погоджуюся. Все, ба, я побігла, побачимося потім.
— Ех, молодь... — почула я від бабусі перш ніж закрити двері.
На вулиці ще не розвиднілося і на подекуди приємно світили ліхтарі. Марк уже чекав мене біля машини з двома склянками кави.
— Доброго ранку, — передав одну мені, — ваша кава.
— Дякую, — я беру теплий напій, — доброго ранку.
— Вибачте, що вас підняв, але я ж не думав...
— Та все добре, не вибачайтеся. Знаєте, важче було не прокинутися і зібратися, а пояснити бабусі куди я йду в таку рань.
— Бабусі вони такі, — посміхається Марк, — Моя теж цікавилася, куди я так рано прямую у свою відпустку. До речі, і про вас цікавилася.
— А моя про вас.
Ми разом засміялися. Мені дуже приємно було знаходитися в компанії Марка. Я мимоволі задивилася на його темне волосся, яке неслухняно стирчало з-під шапки. І краєм ока бачила, як Марк розглядав моє обличчя.
— Ходімо, напевно, — каже Марк, — а то запізнимося на зустріч. Каву можна попити в машині.
— Так, ходімо.
Дуже скоро ми під'їхали до адміністрації і зайшли усередину де не нас вже чекав Яків Стрілецький.
— Я сподіваюся, у вас вагома причина для зустрічі. Інакше ви пожалкуєте.
— Не хвилюйтеся, вагома, — каже Марк, — Отже, на чому ми закінчили вчора? А, так, на вашому романі п'ять років тому.
— Я вам сказав вчора, скажу і зараз. Я не розумію, про що ви.
— Не прикидайтеся. Ви мали зв'язок з Катериною Якименко п'ять років тому.
— Катерина Якименко... — протягує Стрілецький, — ну так, пам'ятаю. Але що було, то минуло. Ми розійшлися і зараз я зі своєю дружиною, яка нічого не знає. І не має дізнатися 
— І про дитину теж. — питає Марк.
— Про яку дитину? — задає зустрічне питання Стрілецький, — Не було ніякої дитини. В нас з Катею була домовленість — без дітей.
— Ну, значить вона від вас дещо приховала, — кажу я, — Вона народила від вас дитину.
— Як?! — на обличчі Стрілецького було щире здивування, — Ми ж домовилися...
— Схоже, ваша домовленість порушилася, — перебиває Марк, — Отже, ви не знали про те, що у вас є донька?
— Донька? Тобто це дівчинка?
— Так, — відповідаю я, — То ви дійсно нічого не знаєте?
— Ні.
— І про викрадення дитини в вашому селі теж? — питає Марк.
— Про це щось чув... — задумується Стрілецький.
— І ви до цього ніяк не причетні?
— Так, все, мені це не подобається, — встає Стрілецький, — Йдіть звідси.
— Але...
— Йдіть, інакше я викличу охорону!
— Марк, ходімо, — легко торкаюся його руки.
— Ну ходімо... — каже Марк, зціпивши зуби. Я бачу, з якою ненавистю він дивиться на Стрілецького.
Ми вийшли.
— Ви що, не бачите, він бреше! — обурюється Марк, — Він точно щось знає.
— Я так не думаю, — стискаю плечима, — Він щиро здивувався, коли дізнався, що у нього є донька.
— Послухайте, я добре розбираюся в людях, — каже Марк, — Я впевнений, він щось приховує!
— А я впевнена, що у вас параноя! — кричу я, намагаючись перекричати вітер.
— А я думаю, що ви занадто наївна! — кричить Марк у відповідь.
— Я не наївна! А вам потрібно заспокоїти нерви!
— Як і вам!
Я шумно видихнула і притиснулася до забору. Це якесь безумство.
— Я думаю, нам краще зараз розійтися і подумати, що робити далі, — кажу я.
— Згоден, — відповідає Марк, — Давайте я вас відвезу.
— Не треба, — відмовляю, — Я хочу пройтися.
— На вулиці сильний мороз.
— Мені не холодно. Бувайте.
Я розвертаюся і йду вздовж дороги. Можливо, я дарма злюся на Марка, але мені образливо, що він не слухає мене. Хоча, хто я така, щоб він мене слухав? 
З такими думками я дійшла до дому. Відчиняючи ворота, я дивлюся назад і бачу машину Марка. Що він тут робить? Його дім в іншій стороні, тому ні Марка, ні його машини тут не має бути. Хоча... Це не моє діло. Я впевнено відчиняю ворота і заходжу у двір намагаючись забути про Марка.
Бабуся знову нічого не питала, за що я була їй дуже вдячна. Треба буде якось їй все розповісти, не хочу брехати. Але зараз я зачиняюся в кімнаті і думаю що робити далі.
***
Я лежу на ліжку і дивлюся у стелю, не знаючи, чим себе зайняти. Дзвонить телефон. Дивлюся на екран — Марк. Не хочеться відповідати. Я не відповіла. Через хвилину знову дзвінок. Настирливий він. Добре, засуну куди подалі свою гордість, може в нього щось важливе.
— Так, слухаю.
— Надю, я знаю що ви на мене ображаєтеся. Чесно, не зрозумів через що, але, сподіваюся, в мене буде шанс виправитися
— Побачимо. Ви через це телефонуєте?
— Ні, в мене є деяка інформація. Сьогодні ввечері організовують пошуки Маші. Будуть шукати як у селі, так і на території навколо села. Хочете приєднатися?
— Звичайно, — я сідаю на ліжко, — Куди і коли?
— О четвертій біля поліцейського відділку.
— Зрозуміла.
— Тоді до зустрічі, Надю.
— До зустрічі, Марк.
Я кладу слухавку і дивлюся на годинник. Одинадцята ранку. Я виходжу з кімнати і попереджаю бабусю про те, куди я піду і коли. Їй чомусь не дуже сподобалася ця ідея.
— Ти впевнена, що тобі варто туди йти?
— А чому ні?
— У мене дуже погане передчуття. Ніби щось обов'язково має статися.
— Єдине, що має статися, це те, що ми знайдемо Машу. Бабусю, для мене дуже важливо туди піти.
— Я розумію, дитино, — зітхає бабуся, — і не маю права тебе тримати.
— Дякую.
— Скажи мені, а Марк там буде?
Я зітхаю. Знову вона питає про Марка.
— Так, буде.
— Ну тоді я спокійна. Він захистить тебе.
— Мене не треба захищати. Все буде добре.
***
— Надюшо... Надю!
— Ммм... Що таке?
— Вже пів на четверту. Ти не запізнишся?
— Що... — я сонно сідаю на ліжко, — Я що, заснула?
— Так, — каже бабуся, — Я б тебе не будила, але ти дуже хотіла піти.
— Дякую, що розбудила, — бурмочу я, — Зараз головне не запізнитися.
Я швидко збираюся і йду до відділку. Благо він недалеко і я встигаю вчасно. Коротко вітаюся з Марком і під час того, як поліцейські дають команди кому куди йти, Марк запитує:
— Каву будете? Заодно і прокинетеся повністю.
— Та ні, дякую, ми ж зараз на пошуки підемо. З чого ви взяли, що мені треба повністю прокинутися?
— Я бачу, ви заспана. Заснули перед тим, як сюди йти?
— Є таке.
— То, певно, через те, що я вас розбудив, — хмикнув Марк, — Вибачте ще раз.
— Та все добре, ви правильно зробили. А виспатися ще встигну.
— І вибачте за нашу вранішню сварку. Я не мав права на вас кричати.
— І ви мене теж вибачте. Я теж не мала права ні кричати на вас, ні нав'язувати вам свою думку.
— Давайте просто забудемо про це непорозуміння.
— Давайте.
— Мир?
— Мир.
Я посміхаюся так, щоб це не бачив Марк. Попри всі образи я рада, що ми помирилися.
В цей час дали знак починати пошуки.
***
Пошуки проходили так: люди розділилися на три групи з керівниками. Одна група обходила село, інша річку з однієї сторони села, третя ліс з іншої сторони села. Ми з Марком вирішили приєднатися до групи, яка шукає в лісі.
Ми ходили вже декілька годин, але марно. Скільки б ми не кричали, скільки б не шукали, не видивлялися, все марно. Інші групи теж нічого не знайшли. Врешті-решт я почала опускати руки і втрачала надію. Марк ще тримався, але і по ньому було видно що, надії знайти Машу все менше.
За час, поки ми шукали Машу, я вже находилася і досить сильно втомилася. Я потроху почала відставати. Згодом відстала настільки, що вже майже не бачила спини людей. Я вирішую дістати телефон і набрати Марка, щоб він мене зачекав. Гудки. Певно, не чує. Я вже збираюся зупиняти дзвінок, аж раптом відчуваю сильний біль в потилиці, а перед очима постає темнота.
***
В це час у лісі
Марк разом з іншими людьми ходить в пошуках Маші. Зупинившись, він чує дзвінок телефону. Йому знадобився деякий час, щоб дістати телефон з кишені. В останній момент він бере слухавку.
— Так, Надю, слухаю.
Тиша
— Ало, Надю. Ви мене чуєте?
Знову тиша. Ніхто не відповідає.
— Ало! 
Це дуже дивно. Сама подзвонила і тепер мовчить. Марк роздивляється навкруги. Наді ніде не видно. У серці потроху починає з'являтися незрозуміла тривога. Марк ще раз набирає номер Наді. Ніхто не бере слухавку. І ще раз, і ще. Це безрезультатно. Марк бачить ,що вже відстав від групи, тому вирішує піти пошукати Надю. Йому не подобалося, що дівчина сама подзвонила і тепер мовчить і не бере слухавку.
Побродивши серед дерев, Марк нікого не знаходить. На ім'я ніхто не відкликається. Вирішивши, що втрачати вже нічого, Марк ще раз дзвонить Наді. Чутно телефон! Він починає оглядатися у пошуках джерела звуку. Побіг в одну сторону — не те. Далі в іншу — знову не туди. На третій раз пощастило і він, ідучи далі, все гучніше чув дзвінок телефону. Згодом він бачить і сам телефон. Підбігає і піднімає його. Телефон є, а де ж сама Надя?
— Надю. Надю!
Тиша. Чоловік опускається і розглядає місце де знайшов телефон. На ньому бачить кров.
— Чорт! — виялався Марк. Він уже зрозумів, що дівчина не просто загубилася — з нею щось сталося. Серце тьохнуло. Сильне хвилювання з'явилося у грудях за цю малознайому дівчину. Чоловік випрямляється і телефонує поліції, яка разом з ними прочісувала ліс.
— Ще одна людина зникла. Треба люди для пошуків.
***
Я поступово відкриваю очі. Темнота. Голову пронизує головний біль а тіло заклякло від холоду. Я потроху рухаю кінцівками і сідаю. Ніби нічого не зламано, а от голова досі болить. Сподіваюся, струсу немає. 
Я кліпаю очима і трохи звикаю до темноти. Протираю руки, намагаючись зігрітися.
— Ти хто?
Я здригаюся. Я тут не одна?
— А ти хто? — питаю я, намагаючись розгледіти людину поруч зі мною.
— Я Маша. 
— Маша... — я нарешті бачу дитячу фігуру, яка звернулася калачиком і лежала на підлозі — Маша Козаченко?
— Так...
— То он ти де, — я зраділа, що Маша тут. Принаймні, вона жива, — А я Надя. Ти довго тут?
— Не знаю. Я замерзла, — каже вона, — і хочу їсти й пити.
Я нахиляюся до неї і роздивляюся. Вона дійсно дуже холодна. Кладу руку на лоб — гарячий. Треба звідси вибиратися, поки Маша остаточно не захворіла.
Я повільно, опираючись на стіну, піднімаюся. Голова трохи крутиться, але жити буду. Я потроху ходжу по колу, чіпаючи стіни і намагаючись знайти хоч щось, що б могло допомогти втекти. Але марно: стіни голі — ні виступів, ні решіток, ні вікон, ні чогось іншого. Лише двері, які, як я зрозуміла, замикаються тільки зовні.
— Ми тут помремо? — питає Маша.
— Ні, звичайно, — відповідаю я, — Вище ніс, ми виберемося.
— Як?
— Не знаю. Але обіцяю, я щось придумаю.
Легко казати. Жодної можливості втекти звідси. Я сідаю на підлогу і опираюся об стіну. Добре, що в темряві Маша не може бачити моє обличчя, наповнене відчаєм. 
Звук дверей, що відчиняються. Промінь світла залив темне приміщення, в якому сиділи ми з Машою. Я кліпаю пару разів, щоб звикнути до світла і бачу перед собою амбала у масці ростом, напевне, під два метри. Маша скрикує і притискається до мене. Я обіймаю її і шепочу:
— Не бійся, все буде добре. Я їм тебе не віддам.
— Нам потрібна не вона, — каже чоловік який зайшов, — а ти.
— Я? — здивовано питаю.
— Так, ти. Кидай дівку і пішли.
— Стійте, — кажу я, — Куди ви мене поведете?
— Дізнаєшся. Вставай!
Він різко піднімає мене, від чого у мене дзвенить у вухах . Чоловік хапає мене за руку і виводить з приміщення. Як я тепер бачу, це чи то погріб, чи то підвал з кількома малими кімнатами. В одну з таких заводять мене. Чоловік, який мене вів каже:
— Ставай на коліна.
— Що ?
— На коліна ставай.
Нічого собі. Багато хочеш, падлюко.
— Не буду.
— На коліна! — кричить він і б'є по нозі. Я скрикую і ставлю ногу на коліно. Боляче. Але іншу ногу на коліно не ставлю принципово, хай вдавиться. За це я отримую ще один удар і згинаю і другу ногу, застогнавши від болю. Можливо, треба було одразу послухатися, але я не хочу ні перед ким ставати на коліна.  Потім мені зв'язують руки.
— Що тепер? — питаю я, важко дихаючи.
— А тепер, — з темряви виходить фігура, — я з тобою розберуся. 
Я піднімаю голову. На мене дивиться Яків Васильович Стрілецький, сільський голова.