ІІІ. Дитячий будинок

Ми заходимо у дитбудинок. Діти, які перед цим роздивлялися машину Марка, тепер дивляться на нас. Але не підходять. Вочевидь, бояться чи соромляться. Ми з Марком проходимо далі і бачимо двох жінок, які балакають між собою. Підходимо до них.
— Доброго дня, — вітається Марк, — ви тут вихователі?
— Доброго дня, так, — відповідає одна з жінок - ви хочете взяти когось із дітей?
— Ні, ми з іншого приводу, — відказую я.
— Ви, я думаю, вже знаєте про зникнення дівчинки Маші, — починає Марк, — І я хочу у вас запитати, що ви про це знаєте?
— Нічого ми про це не знаємо, — різко відповідає жінка, — знаємо те, що і всі.
— А от в мене інша інформація. — натискає на жінку Марк.
— Ми нічого не знаємо! — відповідає та, — Якщо вам більше нічого не, треба то йдіть звідси.
— Скажіть, що ви знаєте?! — починає кричати Марк. Так, треба це зупиняти.
— Марк, Марк! — я хапаю його за рукав. Від мого дотику він трохи заспокоюється, — вони нічого не знають, ходімо.
— Але... 
— Ходімо. — і я вже ледь не силою тащу чоловіка до виходу.
— Ви що, — питає він, коли ми трохи відійшли, — не бачите, що вони нам брешуть?
— Бачу, — заспокоюю його я, — але ми зараз нічого не доб'ємося.
— Ну ні, — каже Марк, — я це просто так не залишу. — він дістає телефон і починає набирати якийсь номер.
— Що ви робите?
— Застосовую свої зв'язки, — відповідає, — Я не остання людина в цьому регіоні, на щось та й впливаю.
Я вирішила не перебивати і не заважати Марку. Поки розглядала територію дитбудинку. Територія доволі велика, але й дітей тут немало. І різного віку. Мені навіть шкода їх стало.
— Дещо є.
— Що? — я розвертаюся до Марка.
— Ходімо. Нас чекає директор дитбудинку.
Марк швидко пішов усередину і я мала докласти зусиль, щоб встигнути за ним. Ми пройшли прямо в кабінет директора, яка вже сиділа за столом з похмурим обличчям.
— Сідайте, — суворим голосом каже вона, — Кажіть, що вам треба?
— Дякую, ми постоїмо, — відповідаю я. Якщо вона поводить себе з дітьми так само, як і з нами, то я співчуваю дітям.
— Скажіть, будь ласка, — каже Марк так, ніби він 5 хвилин тому не змусив директорку нас прийняти, — чому ваші виховательки розповідають про сусідніх дітей дивні речі?
— Про що ви?
— Не вдавайте, що не знаєте, — Марк кладе руки на стіл, — Про Машу. Ваші виховательки казали, що батьки не зберегли доньку вдруге. Що це значить?
— Ви хочете знати? Добре, — директорка піднімається, — взагалі це конфіденційна інформація, але, зважаючи на те, які у вас зв'язки, — вона дивиться на Марка, — думаю, я можу вам це розповісти. Отже, Маша не рідна донька Козаченків — її підкинули до нас в дитбудинок, коли їй було близько трьох місяців. Хто її батьки невідомо, бо не було ні записки, нічого. Тому вихователі й казали, що батьки не вберегли доньку перший раз, коли підкинули її у дитбудинок. Потім через кілька місяців її вдочерили Інна і Вадим. І тепер вони не вберегли її вдруге, коли дівчинка зникла.
— Зрозуміло... — Протягую я.
Ми вийшли з дитбудинку з похмурими обличчями.
— Що далі? — питаю я, — Ця ниточка обірвалася. Більше в нас нічого немає.
— У мене є ідея — каже Марк і дістає телефон.
— Знову застосуєте зв'язки?
— Чому б і ні, коли є можливість, — стискає плечима Марк, — В мене є одноклассник який має вплив в поліції. Ало, Вітю! Привіт, потрібна допомога по старій дружбі. Зможеш знайти мені інформацію про жінок, які народили п'ять років тому в нашому селі? Так? Дякую, буду винен. Чекаю, — кладе трубку, — Треба почекати кілька годин, мають бути якісь результати.
— І багато у вас впливових однокласників? — посміхаюся я.
— Ну є трохи, — у відповідь посміхається він, — Що ж, у нас є декілька вільних годин. Що будемо робити?
— Не знаю.
— Як вам ідея піти в кафе і трохи відпочити? Чи у вас інші плани?
— Ні, інших планів нема, я тільки за.
Вже через кілька хвилин ми були у найближчому кафе і розмовляли.
— У мене до вас є кілька питань. — кажу я.
— Ого, навіть так, — сміється він, — Ну я слухаю.
— По-перше, — починаю я, — звідки у вас стільки вільного часу, щоб шукати зниклу дівчинку? У вас же свій бізнес.
— Хм... Ну в мене достатньо повноважень, щоб скинути усю роботу на інших людей і влаштувати собі відпустку, — Марк відкидається на стілець, — Тиждень відпустки у селі з рідними і я повернуся до роботи. Та й відпустка то тільки слова... Мені все одно дзвонять і питають щось по роботі. Нічого без мене не можуть зробити, — сміється він.
— Окей, — посміхаюся я, — з цього випливає наступне питання: чому ви так хочете знайти Машу? Щось я сумніваюся, що це чисте бажання допомогти.
— А у вас що, не по іншому? — задає він зустрічне питання, — Чи у вас теж є своя вигода з цього?
— Ненавиджу знущання над дітьми і всіх хто кривдить дітей, — випалюю я, — Ось моя вигода.
— Я вже одного разу не вберіг дитину від такого, — випалює він у відповідь, — а ось моя.
Я застигла в шоці. Не вберіг?
— Я розумію, ви не очікували почути таке, — зітхає він, — це важка для мене тема, але чомусь я вам хочу про це розповісти.
— Якщо хочете, — тихо кажу я, — то розповідайте.
— У мене була сестра, — починає він, — на десять років молодша за мене. Коли мені було 15, а їй, відповідно, 5, ми пішли гуляти. Це було взимку. В результаті я відволікся на розмову з друзями, а моя сестра втекла і загубилася. Її знайшли через тиждень замерзлою в снігу. Як ви розумієте, мертвою.
— Жах який... — тихо промовляю я, — Мені дуже шкода.
— Мені теж. Батьки тоді довго відходили від трагедії, а я кілька місяців не міг вийти на вулицю, бо те місце, де ми гуляли з сестрою, знаходилося якраз біля мого дому. А я не міг бути там, — я бачу, як на обличчі Марка з'являються сльози, які він швидко прибрав, — Вибачте. Вам, напевно, не хочеться про це слухати.
— Ні, все добре, — я заспокійливо кладу свою руку на його. Через мить розумію, що це занадто, і прибираю руку, — Я вдячна, що ви це мені розповіли.
— У вас є брати або сестри?
— Ні. Я одна в сім'ї.
— В якомусь сенсі вам пощастило, — замислюється Марк, — Хоча я б зараз все віддав за те, щоб повернути мою сестру.
Задзвонив телефон. Марк бере слухавку. Коли закінчує розмову, промовляє.
— Ну що ж, за нашим запитом є тільки одна жінка. Катерина Якименко. Це вона народила Машу і, швидше за все, саме вона підкинула її у дитбудинок.
— Добре, — киваю я, — То може це вона вирішила повернути свою доньку? Поїхали, поговоримо з нею.
— Не вийде, — хитає головою Марк, — Вона померла через місяць після того, як дитина опинилася у дитбудинку.
— Як?
— Потрапила під машину.
— І що тепер? — зітхаю я, — І цей слід обірвався.
— Не зовсім. Ми можемо піти до матері Катерини, в мене є адреса. Може щось цікаве і дізнаємося.
— Гарна ідея. Ходімо.
Ми з Марком поїхали до будинку матері Катерини, Ірини. Жінка, на диво, одразу запросила нас додому і почала все розповідати.
— Моя Катя тоді ще молода була, — розповідає Ірина, — Закохалася в жонатого хлопця, він зробив її вагітною і кинув, бо дитина не була йому потрібна. Катюша моя тоді довго плакала і сумувала. Після того, як народила, кілька місяців ходила як привид, а дівчинка, її донечка, ніби відчувала, що мати її не любить і постійно плакала. Через три місяці Катя пішла гуляти з дитиною, а додому повернулася без неї. Коли я спитала де дівчинка, вона сказала що там, де їй буде краще. Я одразу хотіла йти її шукати, але у Каті почалася сильна істерика, тому я залишилася з донькою. А на наступний день Катюша кинулася під машину, — Ірина починає плакати, — я не змогла вберегти ні доньку, ні онучку.
— Я розумію, вам важко про це говорити, — я заспокійливо кладу руку жінці на плече, — лише одне запитання: що сталося з дівчинкою?
— Катюша сказала, що вона кинула дитину у річку, — Ірина розридалася, — Я потім ходила, шукала на березі, знайшла її шапочку, ну і повірила своїй доньці.
— Не знаю, як вам сказати... — починає Марк, — Але ваша онучка жива.
— Як? — піднімає голову Ірина.
— Ваша донька не кинула дитину у річку, а віднесла її у дитбудинок. — м'яко кажу я.
— Але... Чому вона мені нічого не сказала?
— Напевно не хотіла, щоб ви її шукали, — стискає плечима Марк.
— Але я... Я так любила свою онучку, я все сподівалася, що вона жива, святкувала кожен її день народження, — знову плаче Ірина, — ви сказали, що вона жива. Де вона що з нею?
Ми з Марком переглядаємося.
— Її взяли до себе гарні люди, — заспокійливо кажу я, — і вона весь цей час жила в достатку і щасливо.
— Ох, я така рада, — посміхнулася Ірина, — а хто вона? Я розумію, що, можливо, не маю права знати це, але, будь ласка, скажіть мені. Я навіть не буду її шукати, проте хоча б знатиму, що у моєї дівчинки все добре.
— Ну... — кажу я, — ваша онучка це Маша Козаченко.
— М... Маша? — перепитує Ірина, — Боже... Я ж гралася з цією дівчинкою, піклувалася про неї час від часу, ми з нею гарно подружилися. Якби ж я знала що вона моя онучка, — жінка знову почала плакати, — зачекайте, я чула що вона зникла. Це правда?
— На жаль, так, — відповідає Марк.
— Ні... — схлипує Ірина, — я знову її втрачаю... Надю, Марк, будь ласка, знайдіть її, я заплачу будь-які гроші!
— Заспокойтеся, нам не потрібні гроші, - каже Марк - звичайно ж ми будемо шукати машу
— Дякую вам...
Ми з Марком вийшли з її будинку. Обидва сумні.
— Що думаєте? — питає Марк.
— Думаю, що вона просто нещасна жінка, яка втратила доньку і онучку. Мало віриться, що вона викрала Машу.
— Згоден. 
— Стійте! — Ірина вибігла за нами, — Я маю вам дещо сказати, можливо це якось допоможе знайти Машу. Чоловік, від якого народила Катя — Яків Васильович Стрілецький.
— Сільський голова? — дивуюся я.
— Так... Але хто ж знав, що він стане головою.
— Добре, дякую вам за інформацію, — завершує розмову Марк, — нам потрібно йти.
— Так, звичайно. — киває Ірина, — йдіть з Богом.
Через кілька хвилин ми з Марком вже обговорювали подальші дії.
— Думаю, нам треба поговорити з головою, — кажу я.
— А хіба буде сенс? — питає Марк, — щось мені підказує, він нічого не скаже.
— Але спробувати варто.
— Окей, — погоджується, — все одно більше ніяких зачіпок.
Ми пішли до сільського голови у адміністрацію. Нас звідти прогнали, але Марк все-таки зміг домовитися про термінову зустріч. Ми зайшли в кабінет, де нас вже чекав голова.
— Ну кажіть що вам треба, — без усяких прелюдій почав він, — у мене мало часу.
— Яків Васильович, — починає Марк, — п'ять років тому ви зраджували своїй дружині?
Стрілецький піднімає на нас очі.
— Що?
— Не вдавайте, що не розумієте. П'ять років тому у вас був роман з жінкою...
— Вам краще піти, — каже Стрілецький, — Я вам нічого не скажу.
— А може все таки погодитеся поговорити з нами? Так буде краще для всіх.
— Окрім мене. Все, йдіть звідси. 
Марк збирався ще щось сказати, але я жестом показала йому, що краще піти. Ми вийшли з адміністрації.
— Ну як я і думав, — каже Марк, — Нічого ми не отримали.
— Що далі? — питаю я. 
— Думаю далі по домах, вже пізно. Давайте я вас відвезу додому, ми обоє відпочинемо і завтра продовжимо.
— Добре. 
Поки ми їхали, Марк зателефонував у поліцію, щоб дізнатися про те, як проходять пошуки Маші. Отримав негативну відповідь — дівчинку поки не знайшли. Далі ми їхали мовчки, а розходилися сумно, кожен у своїх думках. Коли я прийшла додому, бабуся спочатку хотіла закидати мене питаннями, але, побачивши в якому я настрої, просто дала мені вечерю і залишила наодинці.
***
Я сиджу на ліжку і думаю, чим би зайнятися. Чую звук: хтось дзвонить по відеозв'язку. Відкриваю ноут — батьки. Я відповідаю на дзвінок.
— Привіт, Надю! — радісно каже тато, — Ти як? Як там у бабусі?
— Все добре, — відповідаю я, — А ви як?
— Ми прекрасно, — каже мама, — У горах так круто! Тобі обов'язково варто тут побувати.
— Якось, може, і побуду, — кажу я, і, напевно, мій голос дуже змінився на цих словах.
— У тебе точно все добре? — питає тато.
— Так, — через силу посміхаюся я, — Мамо, тату, вибачте, я втомилася, хочу спати.
— Розумію, доню, — посміхається мама, — Йди тоді спати, поговоримо потім.
— Добре.
Я закінчую розмову і зітхаю. Мені чомусь було дуже образливо, що батьки веселяться в горах. Не знаю чому, але було образливо. Я лягаю у ліжко. Сумно. 
Звук повідомлення. Дивлюся в телефон — Марк.
"Не спите ще?"
"Ні"
"Чому? Вже пізно"
"Не спиться"
"Поганий настрій?"
"Так" 
От як він це відчув?
"Не хвилюйтеся. Ми обов'язково знайдемо Машу. Все буде добре. От побачите"
"Дякую вам. На добраніч"
"Добраніч, Надю"
Після цієї коротенької переписки в мене піднявся настрій і я швидко лягла спати, забувши про вечірню розмову з батьками.