ІІ. Новий напарник

Коли ми заїхали у місто, Марк під'їхав до одного з сервісів. За елітними автівками і шикарним виглядом я бачу, що тут щось по типу елітного сервісу. Я розумію, що мені це не по карману.
— Марк, давайте поїдемо кудись у більш дешеве місце.
Він посміхнувся, зрозумівши, що я маю на увазі.
— За гроші не хвилюйтеся, я все оплачу.
— Нащо вам це?
— Не знаю, — він стискає плечима, — Хочу вам допомогти. І якщо для цього треба оплатити ремонт машини, то чому б і ні.
— Все одно дивно.
— Згоден, — сміється Марк, — Але все таки. Погодитеся на мою пропозицію оплатити вам ремонт?
— Ну... Чому б і ні — сміюся я у відповідь.
— Тоді вирішили. — каже Марк і ми заїжджаємо усередину.
Звичайно ж, усередині було так само гарно як і зовні. Ми виходимо з машини і я бачу, як Марк підходить до якихось чоловіків. Через кілька хвилин ці люди підходять до мене, вітаються і забирають машину. До мене підходить Марк.
— Це займе кілька годин. Пропоную піти в кафе напроти. Я плачу.
— Ну, це точно краще ніж стирчати тут, — стискаю я плечима, — Ходімо.
Ми заходимо в кафе і сідаємо за столик. До нас одразу підходить офіціант.
— Що будете замовляти?
— Мені, будь ласка, еспресо. — каже Марк.
— Все?
— Від мене так.
— А що буде дама?
— Какао. — обираю я.
— Добре, — записує офіціант, — ще щось?
— Думаю це все.
— Чому все? — питає Марк, — Обирайте ще щось.
Ну якщо пропонують, то чому б і ні. Але нахабніти не варто, тому я замовляю невелике тістечко.
— Чекайте, ваше замовлення скоро буде. — каже офіціант і йде.
Я дивлюся на Марка.
— А все таки, — починаю розмову, — чому ви вирішили мені допомогти?
— Ну, по перше, вам потрібна була допомога. А по друге, у мене є на це особисті причини.
— Навіть так... Ну добре.
— Ну добре? І все? Випитувати не будете?
— А навіщо? — дивуюся я.
— Ну, зазвичай дівчата, з якими я розмовляю, починають все випитувати.
— З неправильними дівчатами ви розмовляєте, — посміхаюся я, — я не буду залазити вам в душу. Захочете, розповісте самі, а як ні, то нічого.
— Дякую.
— За що?
— За те, що не лізете в душу.
В цей час принесли замовлення. Деякий час ми сиділи і розмовляли. Марк розповів, що в селі на нього вже чекають батьки і бабуся з дідусем, а він мав приїхали пізніше, бо в нього були справи. Я поцікавилася, скільки йому років, і здивувалася, коли він відповів, що 28. Він виглядав значно молодше. Водночас я отримала комплімент про свій вік і розповіла Марку про свою сім'ю і чому я буду святкувати Новий рік не з батьками. Визначилося, що наші бабусі з одного села. Також ми зрозуміли, що нас обох підганяють до створення сім'ї, бо Марк у 28 теж не мав ні дружини, ні дітей, ні навіть дівчини.
В мене задзвонив телефон. Бабуся. Вибачившись перед Марком, я беру слухавку.
— Ало.
— Надюшо, ти де? Тебе цілий день немає вдома.
Я глянула на годинник: дійсно, вже майже четверта вечора. Чотири години точно тут просиділа.
— Бабусю, я в сусідньому місті. У мене зламалася машина, тому я відвезла її на ремонт. Все добре, до вечора вже буду вдома. А ти чого слухавку не брала?
— А я до сусідки пішла, а телефон забула, уявляєш? Ніколи такого не було.
— Я теж здивувалася. Добре, що ти подзвонила. Буду вдома, як тільки зможу.
Поклавши слухавку, я звертаюся до Марка!
— Що там з машиною? Коли полагодять?
— Вже питаю, — Марк набирає номер на телефоні. Через кілька хвилин відповідає, — Готово. Можемо їхати забирати вашу машину.
Марк заплатив за замовлення і через 5 хвилин ми вже були в автосервісі. Марк з кимось розмовляв, а я поки роздивлялася машину і перевіряла двигун. Все працює як треба. Подумала, варто спитати, що ж з нею було. Підходячи до робітників, які в цей час розмовляли з Марком, я чую фразу від Марка:і
— Гарно попрацювали, скажу виписати вам премію.
— Дякуємо, Марк Вікторович.
Далі Марк помічає мене.
— Ну що, як машина?
— Працює як треба, дякую, — відповідаю я і питаю, — а що з нею було?
— Акумулятор здох, — каже один з робітників, — але нічого, ми встановили новий, усе як треба.
— Дуже дякую. — посміхнулася я.
— Завжди будь ласка.
Далі ми розпрощалися і разом з Марком підійшли до моєї машини.
— Марк, — звертаюся до нього, — у мене тільки одне питання: як ви пов'язані з цим автосервісом?
— А з чого ви взяли, що я з ним пов'язаний? — дивується Марк.
— Я почула дещо чисто випадково про премії. То що, відповісте на запитання?
— Щось мені підказує, що ви вже знаєте відповідь.
Я ледь усміхаюся.
— Якась керівна посада, правильно?
— Беріть вище, — посміхається Марк, — це мій автосервіс. В мене є ще декілька по Україні.
Я на хвилину втратила дар мови. Оце мені пощастило, познайомитися з власником автосервісу, ще й тоді, коли в мене зламалася машина.
— Ну що ж, — перериває незручну паузу Марк, — ваша машина відремонтована, ви мені, як я і казав, нічого не винні. Але я вам пропоную поїхати разом, все одно в одне село їдемо. А на вулиці така погода, що краще поодинці не їхати.
— Можливо, ви маєте рацію, — стискаю я плечима, — Добре, поїхали разом.
— Тоді давайте ви вперед, а я за вами.
— Боїтеся, що загубитеся по дорозі? — сміюся я, схрестивши руки.
— Я цю дорогу знаю краще, ніж ви, — сміється у відповідь, — але мені буде спокійніше, якщо ви поїдете спереду.
— Ну як хочете.
Далі кожен сів у свою машину і ми поїхали в село. Коли я проїжджала те місце в лісі, у мене виникло дивне відчуття, яке казало мені, що я маю ще раз сходити в ліс. Тому я зупиняю машину і виходжу з неї. Краєм ока помічаю, що Марк теж зупинив машину.
Не звертаючи на нього уваги, я йду в ліс: нічого не змінилося з того часу, як я була тут вранці.
— Надю! Щось сталося?
Я обертаюся. Позаду мене стоїть Марк, явно не розуміючи, що відбувається.
— Все добре, мені просто треба дещо перевірити.
— Може розкажете і я зможу допомогти?
— Ви мені і так сьогодні дуже допомогли, дякую. Але далі я сама.
— Послухайте, — Марк обходить мене і стає спереду, — що ви втратите від того, що все мені розповісте?
— Не знаю, — замислююся я, — може і нічого.
— Саме так.
Я стискаю плечима і розповідаю Марку про все. Про те, що я почула вчора в лісі, і про зникнення дівчинки. Я подумала, що зараз Марк почне сміятися, бо я дійсно поводила себе дивно. Але він тільки став серйознішим.
— Думаєте, дівчинка була тут?
— Можливо. У мене сильне передчуття, що вона десь поряд, але її слідів тут немає. А якщо і є, то їх давно замело снігом.
— Хм... — замислився Марк, — ви сильно спішите?
— Та ні.
— Змерзли?
— Та теж ні.
— Тоді пропоную ще пошукати. Якщо ваша думка правильна, то ми щось знайдемо.
— Ну добре
Поки ми шукали, я думала про те, чому Марк мені допомагає. Ми знайомі кілька годин, а він відвіз мою машину в автосервіс, не взяв гроші, і зараз ходить зі мною в мороз і шукає те, що ми можемо не знайти. Дивно це все.
З такими думками я в черговий раз занурюю руку в сніг і щось звідти витягую.
— Марк!
— що?
— Здається, я дещо знайшла.
Марк підходить і ми разом дивимося на знахідку. Це маленький рожевий браслет з квіточками.
— Її? — питає Марк.
— Можливо. Треба показати цей браслет батькам.
— А краще поліції. Якщо вона звісно тут нормально працює.
— Ходімо, треба повертатися в село. 
— Згоден. 
В селі до поліції нас не пустили з відмазкою, що вже пізно. Марку це не сподобалося, але я вмовила його не вламуватися у відділкок. Ми обоє погодилися, що дівчинку треба шукати прямо зараз, але робити не було чого. Тому ми поїхали до батьків дівчинки, які одразу впізнали браслет своєї доньки. Батько хотів одразу їхати шукати її, але ми з Марком вмовили його, що на ніч це небезпечно і він сам може загубилися. В результаті всі розійшлися по домах з поганим настроєм.
Вдома я отримала наганяй від бабусі за те, що не дзвонила їй. Але, побачивши, у якому я стані, бабуся без питань дала мені повечеряти і відправила спати. Заснула я швидко.
На наступний день бабуся спекла хліб і відправила мене віднести його сусідам. Я підходжу до воріт і стукаю. Відкриває мені мила бабуся Галя, у дворі якої я завжди грала в дитинстві. Вона запрошує мене до себе попри мої протести.
Я заходжу усередину і бачу...
— Марк?
— Надя?
У вітальні було п'ятеро людей, серед яких я зі здивуванням помічаю Марка. Він теж був здивований, побачивши мене.
— Ви знайомі? — питає бабуся Галя.
— Так, є трохи. — каже Марк.
— Куди можна поставити хліб? — швидко змінюю тему розмови.
— На кухню неси, — каже баба Галя, — Пам'ятаєш куди?
— Звичайно.
Я несу хліб на кухню і чую, як Марк пояснює своїм, звідки ми знайомі. Поки я шукаю місце куди можна поставити хліб, Марк закінчує розмову і йде до мене.
— Ну що, все розповіли? — посміхнулася я.
— А не треба було?
— Ну тепер увечері все село буде знати, що ми знайомі, — розвертаюся я і дивлюся йому в очі, — І хтозна які плітки про нас пустять.
— А вас це бентежить?
— Є трохи.
Марк продовжував дивитися мені в очі. Мені стало трохи ніяково, тому я відвела погляд. Як не крути, ми знайомі другий день, а цей чоловік вже фліртує зі мною. Для мене це занадто. Хоча, мушу визнати, мене тягне до нього.
Марк, побачивши, що я відвела погляд, відходить на пару кроків назад, його обличчя не показує жодних емоцій.
— Не хвилюйтеся, — промовляє він абсолютно беземоційним голосом, — навіть якщо якісь чутки і підуть, я зроблю все, щоб їх спростувати.
Незручна пауза. Я збираюся вийти з кухні, але Марк мене зупиняє.
— Пропоную піти в поліцію. Все таки дівчинку ще не знайшли.
Я киваю. Що б між нами не відбувалося, треба знайти дівчинку. І схоже, Марк теж серйозно взявся за цю справу.
Швидко попрощавшись з батьками і бабусею Марка, ми виходимо з будинку і йдемо до відділку поліції. Там мені Марк сказав, що впорається сам, тому я чекала біля виходу. До мене в цей час підходить якась жіночка.
— Доброго дня, дівчино. Ви цікавитеся зникненням Маші?
— Так, — здивовано відповідаю я, — А ви звідки знаєте?
— У селі чутки ходять швидко, — добродушно посміхається жінка, — Я чого підійшла: у мене є для вас деяка інформація.
Я сумніваюся, що в неї є щось корисне, але все таки відповідаю:
— Уважно слухаю.
— Ви ж пам'ятаєте, що у нас є дитбудинок?
— Так, щось таке пригадую?
— Так от, йду я вчора біля того будинку і чую, як балакають там дві виховательки. Я вже, вибачте мені, підслухала їхню розмову. Вони жалілися, що Машу двічі не зберегли батьки: перший раз при народженні, другий раз вчора.
Рій думок починає крутитися в моїй голові.
— Так що я хочу сказати, — продовжує жінка, — Я тут подумала, може, це самі батьки винні у зникненні доньки?
— Дякую вам за інформацію, — зупиняю її думки, — далі ми самі впораємося. Ви нам дуже допомогли.
— Завжди будь ласка. — каже жінка і йде.
В цей час виходить Марк. По його обличчю видно, що розмова була невдалою. На моє німе запитання він відповідає:
— Ніяк не хочуть братися за цю справу. Я на них трохи натиснув, обіцяли почати пошуки.
— Це добре, — відповідаю я, — В мене теж дещо є.
Я розповідаю Марку про слова жінки.
— Ви справді думаєте, що батьки викрали власну доньку? — дивується Марк.
— Ні, — хитаю я головою, — Страх і хвилювання за дитину у них справжні. Це хтось інший. Але слова цієї жінки наштовхнули мене на іншу думку: що як Маша деякий час перебувала в сільському дитбудинку?
— Зачекайте, — дивиться на мене Марк, — ви пов'язали це з словами про те, що батьки не вберегли свою дитину при народженні?
— Так, — киваю я, — Просто так про таке не говорять.
— От що я думаю, — каже Марк, — давайте підемо у дитбудинок і спробуємо поговорити з тими виховательками. Може буде якийсь сенс.
Так і вирішили. Ми швидко пішли назад у двір, сіли у машину Марка і поїхали. Коли мі під'їжджали до будівлі, я побачила як діти повибігали і притиснулися до паркану, щоб роздивитися машину.
— Якщо ви не хотіли привертати увагу, — сміюся я, — то краще було взяти мою машину.
— Думаю щодо вашої машини був би такий ж ажіотаж, — також сміючись відповідає Марк, — Ходімо.
Ми виходимо з машини і йдемо в дитбудинок.