І. Злочин у лісі

Білий сніг великими кучугурами покриває землю. Я їду по засніженій дорозі і слухаю радіо. 
"А зараз — пісня, яку знає кожен українець — народна щедрівка "Щедрик"!"
Заграла щедрівка. Разом із голосом із радіо співаю і я, насолоджуючись піснею. За вікном хуртовина, а в машині тепло і навіть затишно. Пісня закінчується. Далі диктор говорить про те, що Новий рік сім'ї мають зустрічати разом. Я зітхаю і згадую вчорашню розмову з батьками.
***
Вчора:
— Мам, ну як так? Ви ж казали, що ми будемо святкувати Новий рік разом!
— Ти вже доросла, Надю, і маєш розуміти те, що ми з твоїм татом хочемо відпочити удвох. 
— Та відпочивайте собі на здоров'я, але в будь-який інший денья а не на Новий рік. Новий рік це сімейне свято, а я що вже, не сім'я?
— Звичайно, ти частина нашої сім'ї, — каже тато, — але доню, зрозумій, ми весь час святкували Новий рік разом, а тепер хочемо хоч раз відсвяткувати окремо. Ми думали, що до цього часу ти знайдеш собі чоловіка, але тобі вже 25, а ти не маєш навіть хлопця.
— До чого тут це? Я ваша донька, ви не можете просто взяти і залишити мене одну на Новий рік!
— Надю, вибач, але ми вже взяли квитки. Ми їдемо в гори без тебе.
***
Я швидко витираю сльозу, яка зрадницьки скотилася по щоці. Після цієї розмови з батьками я вирішила подзвонити бабусі і вона запросила мене до себе. Що ж, я святкуватиму не одна і то добре. Я повертаю у ліс, через який дорога прямує одразу до села де живе бабуся. Тут дуже гарно. Я вимикаю радіо і вирішую насолодитися шумом вітру. Раптом я чую інший шум десь з глибин лісу. Зупиняюся і спускаю скло на вікні. Прислухаюся. Тихо. Збираюся знову підняти скло і знову чую шум. Схоже на якісь крики, чується навіть дитячий плач. Все-таки краще глянути що там відбувається.
Я виходжу з машини і йду в сторону джерела звуку. Раптом він зникає. Трохи побродивши серед дерев, я не знаходжу нічого дивного чи такого, що могло б бути джерелом звуків. І людей немає. Що ж то мені почулося?
Дмухнув вітер. Я відчула, що дуже змерзла, тому розвертаюся і йду в машину. Напевно, від довгої дороги і чується мені усяке. Я піднімаю скло, вмикаю обігрівач та радіо і їду до бабусі, намагаючись забути цю ситуацію.
***
— Надюша! Я так рада тебе бачити! — бабуся затискає мене в обіймах, — ти замерзла напевно. Заходь, заходь я вже приготувала вечерю.
— Бабусю, ти як завжди. — обіймаю, певно, найріднішу для мене людину, і навіть ближчу за батьків, — Із задоволенням поїм все, що ти наготувала.
Наступні півгодини я розбирала речі, поки бабуся накривала на стіл. Я сідаю і ми розмовляємо про все на світі. Ці миті я ціную найбільше, забуваючи про все погане. Але сьогодні щось заважає мені повністю насолодитися моментом. Бабуся теж це помічає.
— Надюшо, в тебе все добре?
— Так, бабусю. — Я вимушено посміхаюся.
— Точно? Я ж бачу, що щось не так.
— Чесно кажучи, — стискаю плечима, — щось не дає мені спокою, але я не можу зрозуміти що.
— може, щось сталося під час поїздки?
Я починаю прокручувати в голові події сьогоднішнього дня. Зупиняюся на лісі і згадую ті дивні звуки. Ось воно. Саме це не дає мені спокою.
— Ну що, зрозуміла, через що ти не така?
— Так... — протягую я, але сумніваюся, чи треба про це казати бабусі, — але це неважливо. Все добре.
— Точно?
— Так.
По обличчю бабусі я бачу, що вона мені не повірила. Але не лізе з запитаннями і то добре. Щоб вона не змінила думку і не почала щось питати, я швидко йду в свою кімнату. Зробивши декілька дрібних справ я лягаю спати, але не можу заснути — ситуація в лісі досі не дає мені спокою. Я навіть не розумію, чому це так турбує мене. Заплющивши очі, я ще деякий час згадую це, аж поки тихе завивання вітру за вікном не поглинає мене у сон.
***
На сковорідці шкварчить яєчня, а поряд в каструлі варяться сосиски. Поки бабуся пішла на базар, я вирішила приготувати сніданок. Чую, двері відчиняються — прийшла бабуся. Потім чутно ще якийсь голос. Разом із бабусею на кухню заходить сусідка.
— Привіт, Надю. Давно тебе не бачила, такою красунею стала.
— Доброго ранку, тітко Катю. Дякую, ви теж непогано виглядаєте.
— Дякую, дитино. Що ти, чоловіка не знайшла ще собі?
— Ще ні.
— А пора вже, дитино. Ти вже не маленька дівчинка, тобі 25.
— Тітко Катю, в мене буде чоловік, коли прийде час. Але не зараз.
— Ой, Катю, — хитає головою бабуся, — що ти дівчині голову задурила. Краще розкажи, які новини в селі.
— Ох, так. Ніно, я тобі зараз таке розкажу. Йшла я сьогодні на базар, проходила хату Козаченків. 
— Тих, у яких мала дитина?
— Так. Там стояла поліція, а Інна з чоловіком плакали. Я трохи підійшла й підслухала, не звинувачуй мене, я думала, може допомогти зможу. Так от, я таке дізналася. Виявляється, Машенька зникла!
— Що? — бабуся жахнулася, — Але як так?
— Ну як, — стиснула плечима тітка Катя, — Поліція думає, що дівчинка вибігла на вулицю і заблукала. Маленька ще.
Я завмираю. Маленька дівчинка. Дитячий плач у лісі. Співпадіння?
— Тітко Катю, — розвертаюся я, — а коли зникла дівчинка?
— Вчора вдень. — відповідає вона, — а що?
— Нічого. — посміхаюся я і вимикаю газ. Сніданок якраз приготувався. — Одне питання, а де живуть Козаченки?
— За два будинки звідси. — каже тітка Катя, — А що?
— Нічого. — відповідаю я і йду до дверей.
— Надюшо, ти куди? — цікавиться бабуся.
— Прогулятися. — кажу я, одягаючи пальто і надягаючи на голову шапку.
— А сніданок?
— Я не голодна! — відповідаю, вже закриваючи двері хати.
Я виходжу на вулицю у пошуках дому зниклої дівчинки. Треба перевірити, бо інакше я не заспокоюся. Пройшовши, як казала тітка Катя, два будинки, я бачу поліцію, яка від'їжджає від дому, а біля хвіртки заплакана пара. Я підходжу до них.
— Вибачте, ви Козаченки?
— Так. — мені відповідає заплакана жінка. Певно мати. 
— А ви хто? — питає чоловік, який стоїть поряд.
— Мене звати Надія, — відповідаю я, — я онука Ніни Олександрівни, що живе за два будинки звідси.
— Зрозумів, — відповідає чоловік, — Ви дійсно схожа на свою бабусю. Дуже приємно познайомитися.
— Я б запросила вас до нас на чай, — каже жінка, — але не можу. В нас біда.
— Я чула, — співчутливо дивлюся на неї, — Розмови по селу розносяться швидко. Чесно кажучи, я через це і прийшла. Ви можете мені розповісти, як це сталося?
— А навіщо це вам? — питає чоловік.
— Хочу допомогти.
— Чим?
— Не знаю, — зітхаю я, — Чим можу.
— Та годі тобі, Вадиме, — каже жінка, — І так все село вже знає, що сталося. Давай розповімо, може вона чимось та допоможе.
— Ну добре, — зітхає Вадим, — Ми всі разом гралися у сніжки і Маша, тікаючи від нас, вибігла за хвіртку. Ми спочатку не кликали її, думали, сама повернеться, але вона не поверталася. Ми вийшли, а її ніде немає. Обійшли всю вулицю, сусідні вулиці, все безрезультатно. Наша донька зникла.
— Я погана мати, — починає плакати дружина, — не змогла вберегти власну дитину.
— Інно, не треба так говорити, — зітхає чоловік, — Ти прекрасна мати. А наша дівчинка знайдеться, от побачиш.
— Я впевнена, що все так і буде, — додаю я, — А зараз прошу вибачення, мені треба йти.
Подружжя киває і я відходжу від них, йдучи до свого подвір'я. Там попереджаю бабусю, що поїду прогулятися і виїжджаю на машині з села. Мій план полягає в тому, щоб поїхати на те місце, де я вчора чула дитячий плач. Навряд чи це щось дасть, але перевірити варто. Я під'їжджаю до того місця — там все так, як було вчора. Залишивши машину, я йду в ліс.  Там все як і було, от тільки я помічаю одну дивну річ, яку не помітила вчора — між деревами видніється рівнина без дерев — поляна. Глянувши на неї, я бачу багато слідів. Роздивившись і придивившись до всього, я не помічаю нічого дивного. Швидше за все тут просто грали в сніжки і ліпили. Он навіть сніговик стоїть.
Я виходжу до машини і сідаю усередину. З думками що треба ще зайти в поліцію, я кручу ключ, але машина не заводиться. Чорт, що робити? Треба подзвонити в найближчий автосервіс. Я набираю номер, але чую лише коротенькі гудки — немає зв'язку. Я виходжу з машини і намагаюся зловити зв'язок. Все марно, нічого не працює. І в село пішки не дійду — занадто далеко. Можна спробувати піймати попутку, може хтось погодиться допомогти. Але кому хочеться зупинятися в таку погоду і возитися з чужою машиною?
Подув вітер. Я сильніше кутаюся у пальто і вирішую все таки спробувати зловити попутку. Кілька машин навіть не думали зупинятися, повністю засипавши мої ноги снігом. Я розчаровано опускаю руку і йду до машини, роздратовано думаючи, що ж робити, аж раптом чую як ззаду хтось зупиняється. З машини виходить молодий чоловік.
— Дівчино, вам допомогти? Щось сталося?
— З машиною щось. Не заводиться.
— Знаєте, в чому причина?
— Ні.
— А я можу глянути?
— А ви розбираєтеся в машинах?
— Є трохи. — каже чоловік.
— Ну спробуйте. Гірше точно не буде.
Я відчиняю дверцята машини і чоловік сідає на місце водія. Заводить машину, мотор ледве ледве працює і зовсім здихає. 
— Чорт, — зітхаю я, — Тепер то що робити?
— Без паніки, — протирає руки чоловік, — у мене в машині є трос, зараз довеземо вашу машину до найближчого сервісу.
— Вам не важко це зробити?
— Ні, сьогодні в мене вільного часу багато. — відповідає.
Чоловік йде до своєї машини, бере трос і з'єднує наші автівки. 
— Ну що, можна їхати.
— Добре. — киваю я і вже майже танцюю на місці від холоду.
— Я бачу, ви замерзли, — помічає чоловік, — ходімо до мене в машину, там тепло. А ваша машина не зможе дати тепло.
Я легко засміялася.
— Це так дивно виглядає. Я збираюся сісти в машину до незнайомця посеред лісу без можливості особисто виїхати і без зв'язку.
— А що найбільше вас бентежить? — посміхається у відповідь чоловік.
— Ну... Я зовсім не знаю вас.
— Тоді давайте познайомимося. Мене Марк звати.
— Я Надя.
— Надія значить.... Дуже гарне ім'я.
— Дякую. — відповідаю я і легенько кашляю.
— Так, все, ми познайомилися, а тепер ходімо до мене в машину. Бо ви так і захворіти можете — з цими словами Марк відчиняє двері пасажирського місця і жестом запрошує в машину.
Я вирішую, що сісти до нього в машину краще ніж замерзнути тут. Тому я приймаю його пропозицію і сідаю усередину. В машині одразу відчувається тепло. Марк сідає на водійське місце.
— Ну що, поїхали?
— Так.
Марк заводить двигун і ми рушаємо. Я відхиляюся на спинку сидіння і насоложуюся теплом і тихим гудінням двигуна. 
— Скільки до найближчого міста?
Марк дістає навігатор і щось на ньому набирає.
— Десь кілометрів 50. За 45-50 хвилин будемо на місці.
— Добре.
— Може увімкнути музику? Чи вам зручніше їхати у тиші?
— Я люблю музику, але вона часто заважає мислити. І розмовляти. Тому давайте краще без музики.
— Добре.
Деякий час ми їхали мовчки. Далі я чую звук телефона — з'явився зв'язок. Треба подзвонити бабусі.
— Марк?
— М?
— Вам не буде заважати, якщо я зателефоную?
— Ні, не буде.
— Добре.
Я набираю номер бабусі. Гудки. Не відповідає. Дивно, вона завжди тримає телефон біля себе з увімкненим звуком. Я дзвоню ще раз, і ще раз. Тихо.
— Все гаразд? — Марк бачить моє занепокоєне обличчя.
— Та... Бабуся не відповідає.
— То може вона зайнята?
— Вона завжди тримає телефон біля себе, вимикає його тільки коли йде до церкви. А сьогодні не неділя, вона вдома. Тому мала б відповісти.
— Ви не хвилюйтеся, — заспокійливо каже Марк, — що з вашою бабусею може статися, якщо вона вдома?
Я згадала зниклу дівчинку і моє обличчя набуло ще більш занепокоєного вигляду. Це помічає Марк.
— Я щось не те сказав?
— Ні, все добре. Просто сподіваюся, що з бабусею все гаразд.
— Я теж — відповідає Марк і я помічаю, як він легенько посміхається, — можна поцікавитися, що ви робили в лісі в таку погоду?
— А що, дівчина не може їздити одна по лісу?
— Та ні, я не це мав на увазі...
Я сміюся.
— Розслабтеся, я жартую. Я вам відповім, але трохи пізніше, якщо можна.
— Добре.
— А ви що робили в лісі? Чи кудись їхали?
— А я їхав до сім'ї в село. Там живуть мої бабуся з дідусем, туди ж приїхали мої батьки. Ох, стоп, стоп!
Нас трохи занесло і Марку довелося замовкнути, щоб стабілізувати машину.
— Клятий лід!
— Я думаю, — видихаю я, — нам краще не говорити, а то ще в аварію потрапимо.
— Згоден. — відповідає Марк, важко дихаючи.
— Увімкніть краще музику. — пропоную я.
— Гарна ідея. — погоджується Марк.
Він вмикає радіо і до міста ми їдемо вже мовчки, слухаючи новорічне радіо.