Надія

На подвір’ї, біля невеликого курника, розкинулася широка тополя. Тінь від неї падала на маленьку людину, що приходила на це місце кожного дня. Дівчинка їла смачний та соковитий персик, сік якого стікав по її підборіддю і крапав на блакитну сукню. Скоріш за все мама знову насварить, тому що це єдина сукня маленької Надії. Над намальованим сонцем красувалась стара пляма від вишні, а на білому мереживі, яке огортало рукав, виднівся ледь помітний слід від шовковиці.
Краєм сукні Надія витерла собі рота, а після й липкі руки. Погляд дівчинки був прикутий до дороги, по якій ще рік тому пішов її тато. Сміливий, сильний тато, який обов’язково захистить її та маму, тому що він пообіцяв. Дівчинка жодної секунди не сумнівалась у своєму герої, кожного дня чекаючи на його повернення. Мати теж чекала, але чомусь дуже часто плакала, думаючи, що Надя не помітить.

– Він прийде! – щоразу казала дівчинка. – От побачиш, ма, тато захистить нашу країну і вижене поганих людей.

Мати витирала сльози й обіймала доньку, яка так швидко подорослішала через війну.  Кожного вечора дівчинка просила на ніч одну й ту саму казку: як добрий лицар вбиває злого дракона, повертається до своєї доньки та дарує їй солодощі, яких вона не їла вже давно.
Коли дівчинка засинала, мати плакала надворі, понад усе бажаючи знайти дитині хоч одну цукерку. Мати взагалі багато плакала, пропускаючи через себе і своє горе й усіх інших українців. Вона молилась за кожного солдата, що пішов захищати рідну землю, а особливо за свого коханого, який пообіцяв доньці повернутися.
Великий пес Василь теж сумував за господарем, який колись знайшов його у лісі й приніс додому. Василь пам’ятав запах господаря – машинне мастило та залізо. Чоловічі руки завжди були брудними й шорсткими, та все одно найлагіднішими у світі. Василь кожного ранку сидів поряд зі своєю людською подружкою, яка на щось чекала. Пес чекав разом з нею, відчуваючи, що ця справа вкрай важлива і що ні в якому разі пропускати її не можна.

– Він прийде, – дівчинка поклала все ще липку від персика руку на спину собаці. – Вірити – це наш обов’язок, Василь. Бо ніхто не захоче повертатися туди, де на нього не чекають і не вірять.

Сьогодні собака і маленька дівчинка сиділи довше, ніж зазвичай. Хвилювання, яке відчувала Надія, передалось і тварині, через що її хвіст метався неначе скажений. Дівчинка обійняла пса і міцно заплющила очі, сподіваючись, що це допоможе вірити сильніше. Її маленькі рученята гладили чорну, як смола, шерсть, намагаючись заспокоїти пса, що тихенько скиглив, дивлячись на дорогу.

– Не переживай, – прошепотіла дівчинка у вухо Василю, – якщо ти не вмієш вірити, я буду вірити за нас двох.

Сонце потроху зникало за обрієм, залишивши лише кілька червоних променів, що підсвічували широку дорогу. Мати покликала дівчинку, але одразу замовкла, уважно вдивляючись вперед. Надія відкрила очі, коли Василь зірвався з місця і помчав, залишивши після себе стовп сірого пилу. 

Останній промінь сонця, перед тим як згаснути, впав на втомленого чоловіка, що, хитаючись, йшов широкою дорогою. Його очі, які бачили жахіття війни, помітили маленьку дівчинку. Вона сиділа нерухомо, обіймаючи свого пса та заплющивши очі. Позаду них стояла жінка, яка впустила відро і тепер по траві повільно стікала чиста вода, збираючись у велику калюжу. Пес Василь стрімголов побіг назустріч господарю і ледве не збив його з ніг, облизуючи. Чоловік засміявся – вперше за рік, і зустрівся поглядом з нею. Вона бігла, а її коси, охайно заплетені матір’ю, розліталися у сторони. 

– Ти переміг дракона, тату! Я знала! 

Чоловік намацав у кишені вишневий льодяник і його очі заблищали від сліз.