Розділ 13

Моя мама, як буря. Вона літає по лікарні невгамовно і невтомно. Вона щаслива. Такою я не бачив її вже багато місяців. Мене виписують.

Багато місяців болю і страждань, і ось довгоочікувана свобода. Я повинен радіти, повинен бути таким як мама. Та на душі важко. Факт того, що сьогодні я востаннє бачив Марійку тяготить мене.

Її блакитний записник у полоні моїх пальців, наче обпікає шкіру. Він нагадує, що Марійка була справжньої. Дівчина-примара з посмішкою на обличчі і блакитними очима сповненими жаги до життя.

Я впевнений, вона була такою завжди, i нi хвороба нi смерть не зламали її переконань, що треба завжди жити з надією. Вона навчила мене вірити в себе. Вона зробила мене кращим.

І навіть сьогодні Марійка була радісною і говорила без смутку в голосі. Вона раділа за себе і за мене. Сьогодні ми обоє покидаємо цю лікарню.

Ми проговорили цілий ранок, як завжди. Вона сміялась i жартувала. А я насолоджувався нею. Закарбовував кожну мить нашого спільного часу.

Коли сонце показало перші промені, Марійка притихла. Її погляд виражав гіркоту прощання. Впевнений, що мій вираз обличчя був схожий.

- Можеш прочитати його, - були її останні слова.

Я розуміючи кивнув. Вона дозволила відкрити свій щоденник. Дозволила заглянути в свою душу і думки. Менi включили зелене світло, та я не впевнений, що зроблю це. Не впевнений, що хочу. Хай залишиться все, як є. Хай я запам'ятаю її життєрадісною і оптимістичною.

Діма не знаходить собі місця на своєму ліжку. Він зиркає на мене заздрісними очима і мені стає його шкода. Йому все немає краще, і я бачив схвильоване обличчя його лікаря.

Це не несе нічого хорошого

-         Бувай, Діма, - звертаюсь я до хлопця, беручи свій рюкзак, і закидаю на плече. - Бажаю тобі скорішого виздоровлення.

Його очі блистять. Він зістрибує з ліжка і підбігає до мене, потискає мені руку.

- Який би ти дивакуватий не був, менi буде сумно одному, - сумно кривить губи.

Я сміюсь. Образ хлопця, що розмовляє сам з собою, так і закарбувався в нього в голові.

Нажаль таким він мене i запам’ятає.

- Зате ти тепер добре виспишся.

- Авжеж, - він хитро прищурюється. - Переберусь на ліжко біля вікна і солодко посплю.

Хлопчина хоче мене зачепити. Дражниться зі мною, та я на провокацію не ведусь. Марійки більше вже нема. Вона пішла і її ліжко тепер лише пусте палатне місце.

- Насолоджуйся.

Виходжу з палати з посмішкою, залишивши здивованого i незадоволеного Діму наодинці.

На стоянці лікарні стоїть машина Антона Ярославовича. Чоловік сидить за кермом в очікуванні, та коли бачить мене виходить із машини.

- Привіт Рома. Вітаю з поверненням.

- Дякую. Як в дома?

- Все добре. Не вистачає тільки тебе.

Моя ворожнеча з сусідом в минулому. Я перестав на нього злитись i сказав мамі, що не проти їх відносин. Вона була збентежена, почувши мої слова. Я й сам не міг повірити, що таке говорю. Та мені потрібно дорослішати. Мої егоїстичні бажання лише руйнували життя всіх людей, що оточують мене. Давно потрібно було переступити через себе i дати волю мамі. Здається, лише завдяки Марійці менi вдалося це зробити. І думаю, що її присутність ще довго буде відгукуватись в моєму житті.

Скоро з лікарні виходить мама. Ми сідаємо в машину і Антон заводить мотор. Коли він вирулює з стоянки я в останнє кидаю погляд на багатоповерхову сіру будівлю. Сподіваюсь, що більше ніколи сюди не потраплю. Сподіваюсь на це.

В мені живе надія.