Розділ 12

-         Щось не так, - стурбовано бурмоче Марійка.

Я потираю очі від залишків сну і дивлюсь на неї.

   - Що ти маєш на увазі?

- Я відчуваю себе якось... дивно.

Сьогодні вона дуже бліда і напівпрозора. Мене охоплює хвилювання, та за мить я згадую про щоденник і торкаюсь його рукою під подушкою. Скоріш за все їй погано через те, що я забрав його. Ще хвилину я вагаюсь, а потім витягую записник так, щоб бачила Марійка.

-         Я вчора дещо знайшов.

Вона помічає блакитний записник, її дихання стає швидким і глибоким. Її округлені очі блистять, а руки починають тремтіти.

-         Де ти його взяв? - вона невдоволена i менi не пособі. Можливо не потрібно було показувати його.

-         Під твоїм ліжком. Ти надійно заховала його в рамі лiжка. Не дивно, що його ніхто не знайшов раніше.

-         Мої слова її дивують, та вона швидко це маскує за маскою невдоволення.

- Віддай мені його. Надіюсь ти не читав, - слова так i сочяться звинуваченням. Та менi нічого соромитись, я не листав далі першої сторінки. Хоча б міг.

- Я розумію, що це особисте. Тому не хвилюйся, все залишилось тільки твоїм секретом.

Чекаю, що Марійка скаже, та вона дивиться на мене нетерплячими очима.

- Рома, віддай менi мій щоденник, - вимагає дівчина.

Я приймаю сидяче положення, та завмираю. Не знаю, як я маю їй передати записник. Вона не зможе його взяти. Її руки більше не теплі i не матеріальні, вони більше не в змозі тримати будь що.

-         Марійко, ти ж не зможеш...

Чомусь почуваюсь винним. Вона ще секунду дивиться на мене сердито, а потім опускає очі. Розуміння з'являється на її обличчі i воно темніє від горя і безнадії. В таку мить хочеться втішити її, обійняти. Та я розумію, що цього не трапиться ніколи. На серці стає важко і лише зараз усвідомлюю, наскільки важлива для мене стала Марійка. Страшно подумати про те, що настане день коли ми більше не зможемо бути разом.

-         Не міг би ти покласти його на місце, - говорить вона здавлено. - А то менi стає зовсім погано.

Її вигляд і справді погіршується з кожною секундою. Її шкіра стала досить прозорою, щоб не виглядати як жива людина. Не бажаючи більше спричиняти їй шкоди, я швидко встаю i засовую записник в потаємне місце. Підстрибую від скрипу Діминого ліжка. Та здається він не прокинувся. Я повертаюсь на своє місце і спостерігаю, як Марійка приймає нормальний вигляд. Тепер вона посміхається і очі блистять життєрадісно. Дивно, як швидко міняється її настрій. Іноді я не встигаю вловлювати його зміни.

- Виглядаєш чудово, - говорю я перше, що приходить в голову.

Дівчина сором'язливо посміхається і її щоки рожевіють.

- Дякую.

Я відчуваю себе не в своїй тарілці. Не знаю куди подіти очі. Дивно. Не думав, що такі безневинні слова змусять мене колись зніяковіти. Здається вона мені подобається. Ця думка змушує запалати мої щоки. Моє везіння i тут підвело. Перша дівчина, яка серйозно мене зацікавила виявилась мертвою.

Я пильно дивлюсь на Марійку. Вивчаю кожну деталь її обличчя. Намагаюсь закарбувати її образ в пам'яті. Наше спілкування скоро дійде до кінця. Мене випишуть i я повернусь додому, до друзів. А вона? Що буде з нею? Мені не хочеться думати про те, що вона так i залишиться одиноким привидом, який з'являється лише в ранці до сходу сонця і намагається переконати себе, що вона скоро вилікується і все буде добре.

Я хмурюсь. Менi не хочеться її покидати тут.

-         Я не залишусь, - тихо говорить Марійка i я підстрибую від несподіванки.

-         Ти що читаєш мої думки?

Вона посміхається сумною посмішкою.

-         Ні, напевне вгадую. Наш розум працює на одній хвилі, розуміємо одне одного без слів. Ми могли б бути хорошими друзями.

I не тільки. Та цього я не кажу. Якщо вона так чудово мене розуміє, то і так здогадається. А щось говорити не має сенсу. Нічого не зміниш. Марійку не оживиш.

Менi настільки погано на душі, що навіть не хочеться говорити.

- Хочу попросити тебе про послугу.

- Що завгодно, - шепочу.

Перед тим як заговорити, вона декілька секунд роздивляється мене. Наче хоче запам’ятати. Ця думка гріє серце. Ми будемо жити в пам'яті один одного.

-         Коли тебе випишуть, забереш мій щоденник і віддай моїй мамі. Адреса записана на останній сторінці. Я не встигла сказати їй про нього, тому він тут і залишився.

-         А ти? Що буде з тобою?

-         Я зникну. Нарешті покину це місце. Щоденник утримував мене, та коли ти забереш його зв'язок перерветься.

Бачу на її обличчі полегшення і розумію, що цього моменту вона чекає з нетерпінням.

- Чому ти не сказала про щоденник відразу? Я б передав його мамою і тобі б не прийшлось так довго чекати.

Марійка посміхається милою посмішкою, і це мені подобається.

- Через тебе.

- Чому?

- Ти був перший, хто зі мною заговорив за довгий час. Я раділа нашим коротким розмовам. Хотіла в останнє відчути себе живою, наскільки це можливо. I я хотіла допомогти тобі, підтримати в важкий час. Адже я розумію, як це бути заточеним в білій палаті наодинці із своїми думками. А вони не завжди хороші.

- У мене хороших взагалі не було.

- Ось бачиш. Я не могла залишити тебе в такому стані. I я рада, що була поруч, хоч і не весь день.

-         Дякую тобі, - говорю я. Вона i не уявляє, як допомогла. Вона була моїм ангелом-охоронцем.

Марійка знову посміхається і я просто милуюсь нею.

- Будь-ласка. Менi сподобалось наше знайомство. Хоча іноді ти був не дуже привітний.

- Так, я такий. Ця моя якість не дуже допомагає менi з дівчатами.

Ми сміємося. В цю мить я щасливий і я насолоджуюся нею.