Розділ 10

-         Що ж, Роман, твої показники покращуються, - з ноткою оптимізму говорить лікар підчас чергового візиту. - Якщо піде так далі, то скоро ми тебе випустимо.

Я скептично кривлюсь. Останні дні не перестає нудити. Моя лиса голова, волосся випало майже відразу після початку лікування, постійно крутиться. Здоровим я себе аж ніяк не відчуваю.

-         Ви напевно щось путаєте. Менi не краще, а гірше, - намагаюсь акцентуватись на останньому слові.

Лікар посміхається загадковою посмішкою.

-         Твій організм виснажений. Хімія погано впливає на нього. Це мине. Головне подолати хворобу.

-         Ви вважаєте нам це вдасться? - з надією запитує мама, яка сидить біля мене на ліжку, огорнувши мене рукою, наче захищає від чогось. Останнім часом вона часто так робить. Я спочатку нервував, відганяв її, та згодом зрозумів, що так вона почуває себе корисною.

-         Шанси високі. Та не тільки ліки мають подіяти. Має бути віра, сила духу. Ви i не уявляєте, які в нас люди важкі одужували завдяки сильному бажанню до життя.

За весь час проведений в лікарні, я вже не одну чудодійну історію почув. Та все це не всиляє в мене віри. Тому що Марійка найоптимістичніша з усіх, та чомусь дива не трапилось. Вона як ніхто заслуговує на життя. Та вона померла. Ось така несправедливість світу.

Ввечері переглядаю свою сторінку в Інтернеті. Читаю повідомлення від друзів, посміхаюсь, коли бачу чудернацькі фото викладені ними. Їх життя продовжується не залежно від того, є я поряд чи немає. Почуття заздрості стискає горло. У них все добре і продовжують жити безтурботним підлітковим життям. Їм не падало на плечі випробування, де потрібно боротись за кожну хвилину свого майбутнього. Їм пощастило.

Я швидко відписую усім, що в мене все чудово i виключаю телефон. Тепер я намагаюсь не сидіти з технікою дуже довго. Наче десь підсвідомо мій розум вирішив, що це для мене шкідливо.

Ніби я скоріше видужаю, якщо відмовлюсь від опромінюючого телефонна. Посміхаюсь сам собі і шепочу, що все це нісенітниці.

- Знову говориш сам з собою, - лунає до мене голос Дмитра.

Він лежить на своєму ліжку, блідий i виснажений. Його потухлі очі прискіпливо на мене дивляться. Йому ще гірше ніж менi. Йому настільки погано від лікування, що він не може нічого їсти, а те що проковтне, відразу вибльовує. Здається весь період лікування він харчується одними таблетками.

Та як би йому було недобре, сарказм нікуди не дівся. Ми так i не знайшли з ним спільну мову. А коли він помітив, що кожного ранку я розмовляю з невидимим другом, почав скоса на мене поглядати. Напевно вважає божевільним, та це мало мене хвилює. Марійка дуже допомогла менi, підтримала в важкі хвилини. І я майже впевнений, що без неї я б пропав. Мені навіть шкода Діму, тому що в нього немає такої дiвчини-привида.

- А ти уважний, - слова наповнені таким же сарказмом. Я прищурююсь. – Тобі що, нічим більше зайнятись, ніж спостерігати за мною?

Діма посміхається.

-         Нi. Спати ще не хочеться, - підноситься з лiжка i йде в мою сторону. - Думаю, може пострибати на вільному ліжку. Адже тут все одно нікого немає.

Він з викликом дивиться менi в очі. В середині прокидається злість. Цей малий гавнюк хоче підколоти мене. Знає, що я бороню це місце і постійно провокує. Завжди намагається сюди забратися, спостерігаючи за моєю реакцією. А вона завжди одна. Я кричу на нього, не підпускаю до лiжка, захищаю наче якусь цінність. І розумію, що зі сторони це виглядає дико, та нічого не можу з собою подіяти. Не можу дивитись, як цей хлопець буде вилежуватись на Марійчиному ліжку.

Діму моя реакція веселить. І зараз він посміхається провокуючою посмішкою та швидко вилазить на ліжко з ногами. Я підскакую на ноги, підходжу до нього і хапаю за руку. Одним швидким ривком стягую його з ліжка. Він втрачає рівновагу і падає на землю. Я дивлюсь на Діму з висоти свого росту на його ображене обличчя і широко розкриті очі. Таке відчуття, що зараз він заплаче. Та менi його зовсім не шкода, сам винен. Не потрібно було мене провокувати.