Розділ 9

З сьогоднішнього дня мене починають лікувати. Я весь день веду себе, як зразковий пацієнт. Мовчки виконую все, що менi скажуть робити, п'ю ліки, які пропонують, не задаю ніяких питань. Мама періодично дивиться на мене з підозрою, наче чекає якогось вибрику. Та цього не станеться. Я пообіцяв Марійці лікуватись і чомусь не дотримання слова жахає. Таке відчуття, наче я дав клятву і тепер повинен дотриматись її. Ця дівчина дивно на мене впливає. Вона досягла того, чого не могла моя рідна мама, яку я люблю найбільше понад усе. Вона наче силоміць вклала в мою голову свій хороший настрій і віру в те, що все буде добре. Я ловлю себе на думці, що хочу їй догодити. Хочу довести, що її розмови зі мною не пройшли марно і я почав вірити в хороше майбутнє. А чи правда це? Поки не зрозумів. Та знаю одне, моя дівчина-привид отримає очікуване одужання. Шкода лише, що воно буде не її.

Ввечері, перед тим як вкладатись спати, вибачаюсь перед Дмитром за свою поведінку. Він киває і говорить, що все розуміє. Я посміхаюсь про себе. Не впевнений, що його розуміння залишиться, коли рано вранці почує, як я говорю сам із собою. Це буде дивно.

Я засипаю і мені знову починають снитись монстри з гострими зубами. Та потім з’являється Марійка і проганяє їх. Я щасливий, що вона поруч і береже мій сон.

Вранці прокидаюсь від її тихого голосу. Вона щось приспівує, записуючи записи в блокнот. Менi цікаво що там, та не наважуюсь запитати. Підозрюю, що це її щоденник, а такі речі занадто особисті.

-         Я тебе розбудила? - запитує Марійка, відриваючи очі від блокнота.

- Менi здається, я вже звик так рано вставати.

На другому кінці палати скрипить ліжко. Я напружуюсь. Зовсім забув про свого нового сусіда. Треба говорити тихіше.

- Ти можеш подрімати. До підйому ще далеко.

- Не хочу марнувати час, - шепочу я.

Я маю на увазі час проведений з нею, та Марійка ніяк не реагує на це. Вона знову щось записала в записнику, а потім відкладає його в сторону і з підозрою дивиться на мене.

- Чому ти говориш пошепки?

- Не хочу розбудити хлопця, якого вчора до нас підселили.

Вона округлює очі і зрозумінням киває.

- Не хочеш брати його до нашої компанії? – понизивши голос, наче її хтось почує крім мене, задиркувато запитує дівчина.

Я посміхаюсь їй і качаю головою. Вона сміється у відповідь. Її сміх підносить менi настрій, а її присутність вселяє надію. І в цю мить я починаю вірити, що все може бути добре. I Марійка для мене не примара. Вона реальніша за весь світ навколо.

Ми розмовляємо до світанку. І весь цей час я насолоджуюсь кожною миттю, ловлю кожне її слово, намагаюсь закарбувати в пам'яті кожен її рух. Тому що знаю, вона не залишиться зі мною. Вона розчиниться у повітрі з першими променями сонця. І весь день мені прийдеться боротись одному, без її оптимізму. І так буде день за днем. Поки не настане вирішальна мить, або поїду я додому без цієї жахливої хвороби у собі в середині, або приєднаюсь до Марійки, туди де наші тіла вже нічого не означають.

Вир подій відбувається так швидко, наче все це не зі мною. Лікарі, таблетки, уколи, капельниці. Недоспана мама із почервонілими, заплаканими очима. Зі мною вона тримається добре, навіть старається посміхатись, та я все розумію. Справжні емоції вона виливає дома, де я її не бачу. Скоріш за все вона плаче кожен день i менi від цього гірко. Вперше я надіюсь, що Антон поруч із нею і підтримує її. Вперше я хочу, щоб він був у її житті. Адже все може закінчитись не так, як ми сподіваємось і тоді їй потрібен буде хтось, хто їй допоможе. Зараз я розумію, що наш сусід найліпше підходить на цю роль.

Саме жахливіше біль і нудота. Чим більше часу проходить, тим частіше я від них потерпаю. Таке відчуття наче лікарі навпаки хочуть скоріше мене довести до смерті.

Бувають дні, коли я почуваю себе добре. Таке трапляється не часто, та я i цьому радий. Короткі перерви між приступами, коли я хоч на мить можу відпочити. Я відчуваю, що стан мій з кожним днем погіршується, і страх всередині посилюється. З'являється якась приреченість, безвихідь. Менi цікаво, чи так почуває себе Марійка, яка день в день існує без майбутнього і без бажаного кінця.

Коли менi настільки погано, що хочеться померти, я завжди згадую дiвчину-привида. Вона дає менi сил, коли вони вичерпуються, вона як маяк, який веде, допомагає не заблукати у темряві.

Діму лікують теж. Він старається мужньо триматись, та по ночам я часто чую тихий плач з його сторони. Я добре його розумію, і тому мовчу і нічого не говорю. Не знаю, як би я себе вів, якби не Марійка. Вона дуже менi допомогла i я б хотів допомогти їй. Та нажаль не знаю як.