Розділ 8

ΤΕΠΕΡ

Як завжди, я прокидаюсь вдосвіта. І я дуже роздратований. Я хочу спати далі та невидима сила знову будить мене. Я сердито дивлюсь на Марійку, яка знову пише в записнику і виникає бажання встати, відібрати блокнот i приложити її в ліжко. Наче відчуваючи мій настрій, вона піднімає очі і спокійно говорить:

- Зараз ти злий на весь світ. Але це пройде. Прийми ситуацію, яка є і тобі буде легше.

- Та що ти про це знаєш! - сердито викрикую я.

Мене охоплює злість і на неї, і на маму, яка прийняла рішення, яке менi не подобається, i на Антона Ярославовича, який увірвався в наше життя. Я злий на хворобу, яка розтікається по моєму тілі i перекреслює своїм існуванням моє майбутнє. І так трапляється, що Марійка являється та, на яку виплескується ця злість.

-Менi набридло тебе слухати. Менi не потрібні твої поради.

- Я не хочу нав'язувати тобі свої думки, просто ти занадто гостро сприймаєш ситуацію.

- Я смертельно хворий! Як мені її ще сприймати?! - я кричу i менi байдуже, якщо мене почують медсестри.

Чесно намагався змиритися з моїм становищем, сприйняти все спокійно, та сьогодні я зриваюсь. Кричу на Марійку і лише з криком потихеньку заспокоююсь. Розумію, що не справедливо зганяти на неї злість, та так трапилось, що вона тут зі мною, і вона отримує основну хвилю мого негативного настрою.

-         Я хочу сказати, що ти маєш прийняти поміч вашого сусіда, - тихо шепоче вона.

Я шоковано дивлюсь на неї. Звідки вона знає? Її ж тоді не було. Чи була? Вона ж привид, може вона постійно десь поруч, коли я її не бачу. Думка, що за мною постійно спостерігають, неприємно холодить спину.

- Ти за мною шпигуєш?- прищурившись, підозріло запитую.

Марійка спочатку здивовано дивиться на мене, а потім опускає очі i береться за ручку. Вона знову ігнорує мене, та на цей раз я не відступлю.

-         Відповідай, Марійко. Не роби вигляд наче я тебе нічого не запитував.

Мій тон вимогливий і вона змушена подивитись на мене.

-         Не розумію про що ти.

- Не вдавай з себе білу овечку, - злість в менi знову наростає і готовий знову накричати на неї. - Я знаю хто ти, та не розумію, чому ти досі тут.

Вона дивиться на мене великими круглими очима.

- Авжеж ти знаєш хто я. Ми ж знайомі. I я по тій же причині тут, як i ти.

Все, більше я не хочу говорити. Так я нічого не доб'юсь. Встаю з ліжка і за два кроки приближуюсь до Марійки. Так близько я її ще не бачив. Можу чітко розгледіти її обличчя. Її великі красиві очі перелякано дивляться на мене. Руки цупко тримають записник, наче я відберу його.

-         Що ти робиш? - її голос тремтить.

Я не відповідаю. Нахиляюсь до неї. Уважно придивляюсь. З близької відстані помітно її незвичний вигляд. Нелюдська білизна шкіри, вона наче напівпрозора. І від неї не віє теплом, як би віяло від живої людини. Я повільно протягую руку до й обличчя і вона сахається, втискається в побічню ліжка.

-         Не потрібно, - ледве шепоче Марійка.

- Чому? Ти мене боїшся?

Вона важко дихає ротом, та повітря не ворушиться. Її тут не існує. Мені кортить доторкнутись до неї, та щось стримує. Напевно вираз її обличчя. Марійка налякана і невпевнена. А потім на її обличчі з'являється приреченість.

- Навіщо ти це зі мною робиш? - з відчаю шепоче дівчина і я відсторонююсь від неї.

- Я нічого тобі не зробив.

- Ти змушуєш мене згадати те, що я намагаюсь поховати в пам'яті.

Розумію, що вона добре все знає, що з нею трапилось. Менi стає страшно. Я починаю тремтіти і не змозі більше стояти, присідаю на своє ліжко. Як це існувати після смерті, знаючи, що твоє життя закінчилось? А що якщо мене чекає така ж участь? Можливо тому вона мені з'являється. Тепер наляканий я.

- Чому ти досі тут? Хіба ти не повинна бути десь в іншому... місці?

- Я не знаю, - майже плаче Марійка. Менi її шкода.  Хочеться втішити її, та я не підходжу ближче. – Весь час я була наче в тумані. Ні в сні, ні на яву. І лише коли з'явився ти, я наче ожила. Ранки такі чіткі i реальні, в цей період часу я забуваюсь. Та останні години доби i наче розчиняюсь і розуміння того, що я лише примара, повертається.

Я настільки шокований, що не знаю, що сказати. Ті слова підтверджують мої здогадки. I я настільки вражений, що просто мовчу.

-         Я знаю все, що відбувається з тобою протягом дня. І кожного ранку я прокидаюсь у цьому лікарняному ліжку, яке таке звичне для мене. Я говорю з тобою, чи пишу в своєму блокноті i менi навіть в голову не приходить, що щось не так. Я не задумуюсь, чому мене більше нічого не болить, чи чому я не приймаю ніяких ліків. Авжеж, які ліки о шостій ранку, прийде медсестра і все зробить, що треба. Та того не стається, тому що мене не має.

Вона схлипує і я підіймаюсь i підходжу до неї. Цей раз Марійка не лякається. Вона дивиться на мене заплаканими очима і посміхається.

- Я хочу, щоб ти боровся.

Я хмурюсь. Зараз річ не про мене. Марійка не дає менi заперечити.

-         Моя історія в минулому, та твоя ще не закінчилась. І я не буду мати спокою, якщо ти так просто здашся. Пообіцяй мені, що будеш боротись до кінця.

- Марійко, я не впевнений...

- Пообіцяй, - вимагає вона і я киваю. Їй цього достатньо іїї обличчя світиться посмішкою.

Деякий час ми сидимо в повній тиші. Я сиджу на краю її лiжка, так близько від неї, і серце всередині несамовито колотиться. Я дивлюсь на Марійку, вона на свій записник.

- Можна тебе дещо попросити? - наважуюсь я запитати.

Вона насторожено замирає, але киває.

- Лише один дотик, - прошу я і протягую до неї руку.

Вона не рухається, чекає. А я за кілька сантиметрів до її обличчя затримую руку. На кінчиках пальців відчуваю поколювання. І коли Марійка повільно киває, обережно доторкаюсь до неї.

Мої пальці проходять крізь неї i по шкірі пробігає холод. Я відсмикую руку, важко видихаю, а Марійка посміхається менi сумною посмішкою і розчиняється i ранкових променях світла.