Розділ 4

Тоді

Спочатку він появлявся в нас по незначних причинах. То дверцята прикрутити, то кран поміняти. Я не звертав на це увагу. Менi було байдуже до нашого сусіда з верхнього поверху, який час від часу допомагав мамі. В якійсь мірі я навіть радів, що у неї є помічник, адже вона вже п'ять років сама поралась по дому. Менi соромно про це говорити, але з мене вийшов нікчемний помічник. До чого б я не взявся, робив лише гірше. Доламував уже зламане.

Антон Ярославович трохи старший за маму одинокий чоловік. На скільки я знав, з дружиною він розлучився і в нього є своя невелика фірма. Я завжди бачив його в костюмі і з кейсом, завжди ділового і серйозного. Та не тоді, коли він появлявся на нашому порозі. Він наче ставав іншою людиною, у домашньому вбранні, усмішка на обличчі і не вимушені розмови зі мною.

Зовсім скоро я зрозумів в чому тут справа. Він приходив до мами. І я розізлився. Я перестав з ним розмовляти, а мамі виговорив все, що думаю. Я не хотів іншого чоловіка в домі. Менi гидка була думка про заміну батька.

Антон Ярославович перестав до нас ходити. Я мав бути задоволеним, щасливим, та бачачи сумні очі мами, менi було не добре не серці. Я сердився на неї за те, що вона змушує мене так почуватись. Я сердився на її кавалера за те, що він взагалі з'явився в нашому житті i все зруйнував. Нам добре було у двох, ми нікого не потребували. І я розумів, що не буде вже як раніше, та не хотів приймати правду, не хотів вірити.

ΤΕΠΕΡ

- Що ви тут робите? - я навіть не намагаюсь приховати злість в голосі.

- Як ти себе почуваєш? - ігнорує він моє запитання. Його погляд турботливий і цей факт сердить мене ще сильніше. Я прищурюю очі i кривлю губи в кривій посмішці.

- Та нічого, потрохи помираю.

- Рома, - видихає збоку мама, та я не зводжу погляду з Антона Ярославовича. Я хочу, щоб він розсердився. Та він не робить цього, натомість говорить:

- Рома, ти не хвилюйся. Ми зробимо все, щоб тобі допомогти. Тебе вилікують i ти ще не раз будеш ганяти м'яч на футбольному полі.

- Менi не потрібна ваша допомога! - перериваю його річ, підвищуючи голос. - Менi нічого від вас не потрібно. Як ви цього не розумієте?

Підходить медсестра i забирає мене. Я вдячний їй за це. Вона врятувала нас від неприємної сцени, яку я збирався закотити, а потім жаліти про скоєне.

Вона робить різні аналізи в кабінеті, якому я останні дні проводжу весь свій час. Дає якісь таблетки. Я мовчки все виконую, все, що вона скаже. Я ігнорую всі її запитання чи коментарі, я її не слухаю.

Я жахливо себе почуваю. Злість потрохи проходить, та на її місці появляється образа на маму. Навіщо вона його привела, адже знає, що бачити його не хочу? Чому так робить?

Знаю, що веду себе егоїстично, та не хочу, щоб вони були разом. Я боюсь втратити єдину дорогу менi людину. Боюсь, що коли вона буде щаслива з Антоном Ярославовичем, то для мене в її житті не залишиться місця. Знаю, це підло, але я хочу, щоб моя мама була тільки моя. Нам добре живеться вдвох i я не хочу нічого міняти.

А потім до мене приходить думка, яка шокує. Річ, яку я знаю вже декілька днів, та лише зараз вона дійшла до моєї свідомості повністю. Скоріше всього я помру. Мене не стане. Мене можуть не вилікувати, я залишу маму i вона буде одна. Що тоді з нею буде? Як вона зможе все це пережити наодинці?

Мене накриває сором. Тепер я жалію, що так грубо повівся з нашим сусідом. Я на нього все-одно ще злий, та можливо через пару місяців мене це не буде хвилювати.

Коли я повертаюсь в свою палату, мама сидить на моєму ліжку. В її очах, направлених на мене, стільки смутку та тривоги, що я відводжу погляд. Дивлюсь в сторону Марійки і бачу, що її ліжко пусте. Знову. Я хмурюсь.

-         Ти бачила мою сусідку по палаті? - запитую у мами, радіючи, що можу змінити тему розмови i не говорити про те, що трапилось. Розумію, це лише відтягування часу, але зараз я не готовий. Ліпше пізніше.

Я обходжу ліжко і лягаю, витягнувши ноги. Мама повертається до мене обличчям.

- Що за сусідка? - вона здивована.

- Марійка. Дівчина шістнадцяти років, лежить на тому ліжку, - я витягую руку в напрямку вікна і замираю. Тумбочка пуста, на ліжку немає жодної особистої речі. Ніби тут нікого і не було. Я не можу приховати своє здивування і говорю тихим невпевненим голосом. - Вона зранку тут була. Я ще з нею говорив.

- Рома, про яку Марійку ти говориш? - тепер мамин голос звучить тривожно i м’яко. Так говорять з психами, які несуть нісенітницю. Я переводжу погляд на маму i не знаю, що сказати. Її обличчя являє собою один ком напружених нервів. Здається вона стала старшою на декілька років i все через мене.

Я мовчу деякий час, а вона пильно вивчає мене.

-         Ти в палаті один, сюди більше нікого не засиляли, - обережно говорить мама, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

Чудово. Тепер я ще й здурів. Я не можу зрозуміти, що трапилось. Як я міг говорити з особою, яку ніхто не бачив. Може це все таблетки? Може в мене галюцинації?

Я тяжко видихаю. Потім з цим розберусь. Зараз щось треба казати, тому що я не витримаю більше такого маминого погляду.

- О, що я несу? – намагаюсь надати голосу веселу нотку. А всередині так і трусить від страху. - Це ж менi приснилось. Знаєш, такий сон реальний був. Дівчина наче жива. Шкода, що в мене немає такої знайомої.

Я сміюсь. Надіюсь, що на цьому розмова закриється і все забудеться. Мама ще секунду прискіпливо дивиться на мене, а тоді посміхається маленькою сумною посмішкою.

-         Ти ще не одну таку зустрінеш. В тебе все попереду, - потім її обличчя темніє, реальність не дає про себе довго забути. - Рома, нам потрібно поговорити.

Серйозність її погляду лякає мене. Не зараз. Я ще не готовий. Мені потрібно трохи часу.

-         Давай потім, - говорю я і голосно позіхаю. - Я так стомився. Вони кожного дня качають з мене кров. Здається, що скоро жодної каплі не залишиться.