Розділ 5

Коли мама іде додому, я ще лежу годину, не рухаючись. А тоді поволі встаю і підходжу до ліжка, на якому була Марійка. Воно охайно прибране і пусте. Ні складочки, ні лишньої речі, нема нічого, що б доводило присутність пацієнтки. Я стомлено тру очі руками і легенько присідаю на край ліжка.

Воно прогинається від моєї ваги і невдоволено скрипить. Що це все означає? Я шукаю відповідь, та не знаходжу. Розумного пояснення я не бачу. Напевно хвороба добралась до мого мозку і витворяє з ним такі неприємні речі. Хоча присутність в цій одинокій палаті, хоч і уявної, але все ж дівчини, не здається менi неприємним. Я ловлю себе на думці, що не проти, щоб вона знову появилась. На ці короткі миттєвості вона відриває мене від жахливої реальності. Її оптимізм зароджує в менi щось добре, щось позитивне. Можливо це надія.

Дивуюсь своїм думкам. Адже зовсім недавно я хотів, щоб її в моїй палаті не було. Може це тому, що вона примара? Несправжня. Плід моєї фантазії. Якщо це так, тоді я можу сам вирішувати буде вона чи ні. Я закриваю очі і уявляю Марійку, лежачу на цьому ліжку. Вона дивиться на мене життєрадісним поглядом. Та коли розплющую очі, її немає.

Що я роблю? Я наче божевільний, сиджу на пустому ліжку і намагаюсь викликати неіснуючу дівчину.

Я встаю і іду до свого ліжка. Вже через десять хвилин я влягаюсь і засипаю, незважаючи на ранній час.

Менi сниться жахіття. Маленькі чудовиська з великими зубами обліплюють все моє тіло. Я намагаюсь їх зняти, хаотично махаю руками, та вони наче приклеєні, мої старання для них не завада. Я в паніці. Не знаю, що робити, як їх позбутися. Чудовиська задоволено гудуть. Вони не більші за мишу, чорні, з великими жадібними очима. Їх зуби поблискують в місячному світлі. Навколо темно i куди бігти я не знаю.

Потім вони починають один за одним всаджувати зуби в моє тіло. Я кричу від болю та нічого не можу зробити. Вони гризуть мою шкіру, добираються до м’язів, знаходять вени. Ріжуть їх своїми гострими зубами і кров рікою витікає з мене. Я падаю на коліна. Страх паралізує, біль затуплює розум. Я більше не можу з ними боротись. Вони мене з’їдять заживо, вони переможуть.

- Рома...

Тихий голос просочується в мої вуха, та я не реагую. Яка вже різниця. Це кінець.

- Рома...

Я знаю цей дівочий голос. В ньому стільки надії, що аж заздрісно.

Чудовиська продовжують мене гризти. Їх зуби раніше білі, тепер червоні від крові. Відчуваю, як життя покидає мене.

- Рома! - вона кричить. В її голосі благання і я не можу цей раз ігнорувати його...

Я прокидаюсь.

Мій важкий подих відлунням відбивається від стін палати. Обличчя в поту, тіло трясе. Це сон, подумки говорю я собі. Це лише сон. Та я в це не вірю. Тому що це не правда. Моє життя реальне. І хоча я не бачу тих чудовиськ, та вони продовжують мене жерти з середини. Вони доб'ються свого, вони близькі у цілі.

- Поганий сон? - лунає до мене голос зі сторони вікна.

На цей раз я майже не дивуюсь її присутності. Не намагаюсь збагнути звідки вона взялась чи справжня чи можливо примара. Зараз мені байдуже. Я просто радію, що вона поруч. Зараз менi потрібна її присутність, її оптимізм, її сліпа віра, що все буде добре.

Я посміхаюсь Марійці i говорю, що радий її бачити. Вона задоволено сяє від моїх слів і в таку мить розумію, що вів себе з нею не найкраще.

Ми довго розмовляємо. Вона згадує цікаві моменти свого життя, я згадую свої. Я поринаю в нашу розмову і смакую її доки в змозі. І чим світліше стає в палаті, тим більше росте відчуття, що скоро все закінчиться.

Вперше я не хочу розлучатись з Марійкою. Не хочу, щоб вона зникала, наче її тут і не було. Тому що для мене вона є, вона існує i для мене, вона реальна, незважаючи ні на що.

Я не зводжу с своєї сусідки очей цілий ранок. Я чекаю сам не розумію чого. І дочікуюсь.

3 першим променем сонця щось змінюється. Марійка притихає i наче вся стискається від напруги. Повітря в палаті стає важким i сирим. Я відчуваю, як стало важче дихати, та все одно не відриваю від неї очей. Вже як хвилин десять ми не ведемо розмови. Вона навіть не дивиться в мою сторону. Таке відчуття, наче я для неї не існую.

Її обличчя чорніє, в очах пропадає блиск життя. Вона швидко хапає свій записник і ховає його глибоко під матрац лiжка, так що його ніхто не зможе знайти.

А тоді відбувається те, чого я так довго чекав i боявся. Вона зникає. Розчиняється в повітрі разом з усіма своїми речами. Я шоковано відкриваю рота і декілька раз протираю очі. Та ліжко біля вікна так і залишається пустим. Як би я не готувався до дивного, все одно безмежно вражений побаченим.