Розділ 3

ТОДІ

Не знаю, коли це все почалося. Спочатку вони сварились рідко. Потім сварки почастішали, як і зросла їх гучність. Перебуваючи у своїй кімнаті, я намагався ігнорувати все, що відбувалося за дверима. Та нічого не виходило. Їх голоси врізалися мені в вуха, засідали в голові, і не давали спокійно дихати. В такі моменти я проклинав усе на світі, моїм єдиним бажанням було, щоб вони замовкли. В кінці батько завжди гримав вхідними дверима і наставала довгоочікувана тиша. Але вона не приносила радості. Її важкість ще більше давила на мене. Я боявся, що батько не повернеться. Та через деякий час він приходив і все починалося спочатку.

До певного дня.

Того дня все було як завжди. Крики за дверима, і я в своїй кімнаті чекаю тієї ненависної тиші. Вони сварилися не довго. Все стихло, я навіть не помітив коли. Тоді я ще подумав, що батько нікуди не пішов, тому що не чув гримання дверей. Та я помилився. Потім я все побачив і зрозумів. Він закрив за собою двері тихо, спокійно, забираючи з собою валізи. Я був шокований. Намагався розпитати маму, що сталося, та вона нічого не відповідала i поводила себе спокійно, ніби нічого не трапилося.

Я ще довго підстрибував, коли дзвонили двері, все чекав, що батько повернеться, як завжди. Та цього разу він не повернувся.

Через тиждень менi мало виповнитись десять. На моє день народження його так і не було. З часом всередині мене почала розростатися ненависть. Я злився на нього, що він покинув мене і маму. А коли дивився на її змарніле від страждань обличчя, то злився ще гірше. Скоро я зрозумів, що я радий, що його немає. Нам краще без нього.

А потім я взагалі вирішив стерти його з пам'яті. Мені краще буде думати, що він помер. Він перестав існувати для мене того дня, коли тихо зачинив за собою двері.

ΤΕΠΕΡ

Цілий день мене водять по кабінетам, беруть якісь різні аналізи, пхають в мене голки. Коли цей кошмар закінчується, я весь вимотаний і без сил. Під вечір маму відправляю додому, сам іду в свою палату. Зайшовши, я дивлюся в сторону ліжка Марійки, та там нікого немає. І лише тепер помічаю, що місце взагалі пусте, немає її речей. Як я не помітив цього раніше? Куди вона ділась? Можливо її виписали, а може перевели в другу палату, зрозумівши, що хлопець i дівчина в одній палаті не зовсім коректно.

З думками про Марійку я засипаю. Та яке моє здивування, коли прокидаюсь вранці, а вона сидить на своєму місці і щось записує в маленький блакитний записник. Я дивлюсь на неї розширеними очима і не можу зрозуміти, чи вона справжня чи менi сниться.

Вона помічає мій погляд і перестає писати. На її обличчі посмішка.

-         Привіт, - вітається зі мною.

Я не відповідаю.

Продовжую дивитись, не приховуючи подиву. Не можу зрозуміти, чому вона тут, адже вчора її не було, не було жодної дрібнички, яка б говорила, що вона повернеться. Та коли вона встигла? Зараз лише по шостій, вона не могла розпаковуватись посеред ночі i не розбудити мене.

-         Що таке? Чому ти так на мене дивишся?

Вона закриває свій записник і ховає під ковдру. Я розумію, що надто довго мовчу, та не знаю що сказати.

-         Чому ти тут? - на кінець видавлюю з себе. Слова звучать жалюгідно.

Тепер здивована вона i навіть ображена.

-         А де іще мені бути? - в її голосі немає ні каплі доброзичливості. Він холодний і відчужений. I я здригаюсь від її різкої зміни настрою.

-         Тебе ж вчора не було. Я прийшов, твоє ліжко пусте. Я подумав, що тебе виписали. А зараз ти лежиш на своєму ліжку, наче нікуди не дівалась.

Спочатку вона дивиться на мене нерозуміючим поглядом, та через мить обличчя розслабляється і вона мило посміхається.

-         Мене справді скоро мають відпустити додому. Я так цього чекаю. Я тут вже досить довго і я сумую за своїм життям.

Вона лягає на подушку і її замріяні очі фокусуються на стелі.

Я тяжко видихаю. Вона наче мене i не чує. Не знаю, що ще їй сказати, тому лежу мовчки, рахую хвилини до приходу медсестри, а потім мами. Морально готуюсь до нових конфліктів. Вони мене хочуть лікувати, та не знають за які кошти. Мама не може здатися, я розумію, та я вже здався. Не бачу майбутнього i не хочу годувати себе надіями, що все ще буде добре.

- А ти знаєш, я вірю, що все буде добре, - раптом говорить Марійка, наче прочитала мої думки.

Я дивлюсь на неї уважно. Вона як загадка, яку хочеться розгадати. І це азартне бажання з кожною хвилиною тільки росте.

-         Це самообман, надіятись на те чого може не бути.

Вона хмуриться від моїх слів. І я уявляю собі, як сонечко хмуриться від чорної хмари, котра хоче його закрити. Жахлива хмара авжеж я.

-         Ти не можеш так говорити, - Марійка говорить звинувачуючи, та я лише посміхаюсь.

Ця дівчина занадто оптимістична i мене це дратує.

-         Може тому, що це правда. Ми тяжко хворі, лежимо в онкологічному відділі. Лише це слово має наганяти страх і відчай. І не знаю, яка твоя ситуація, та в мене вже все ясно. Я довго не протягну. Я не можу оплатити навіть пару дорогих уколів, не кажучи вже про весь курс лікування. Так що я розчарую тебе і розіб'ю твої оптимістичні думки. Все паршиво. І менi нема чому радіти.

Марійка дивиться на мене великими круглими і синіми, як виявляться, очима. В неї таке обличчя, наче вона зараз заплаче i я подумки сварю себе, що не стримався. Ненавиджу коли дівчата плачуть.

Та вона мене дивує, через мить сумно посміхається і говорить:

-         Як би не було погано, потрібно вірити в краще. Треба надіятись, тому що без надії наше життя пусте.

Потім вона дістає свій записник i знову починає щось писати. Я лежу в тиші і й останні слова ще довго не покидають голови.

Коли приходить мама, помічаю її дивну поведінку. Вона занадто ввічлива зі мною i постійно посміхається тією винуватою посмішкою, яку я останнім часом почав все частіше помічати. Та коли ми виходимо в коридор все стає зрозумілим.