Розділ 1

ТОДІ

Напевне, я родився в невдалий день і в невдалий рік. А можливо, це просто я сам нещасливий. Невезіння так і переслідує мене.

Коли я появився не світ в лікарні перервалось електропостачання. Я ледве вижив, моя мати теж. Через пару місяців неподалік від мого міста трапилась аварія на хімічному заводі. Тоді багато людей постраждало, отримали хімічне отруєння. З моїм везінням мене теж не минуло, з того дня я буквально не вилазив із лікарні. З моїм здоров’ям завжди було щось не так. Здавалось, усі дитячі хвороби не могли мене оминути. Навколо постійно тинялись люди в білих халатах. Медсестри усміхалися, лікарі говорили гарні слова, але шприци в їх руках потьмарювали ситуацію. Від стерильно-білих палат з кожним роком нудило все більше.

Я старався не жалітись. Не нарікав на долю. Терпів усі процедури і радів кожній виписці із закладу, в який я знав, що скоро знову потраплю.

З віком здоров’я покращилось, організм зміцнів. В старших класах почав займатись фізичними вправами, вступив в футбольну команду. Я вірив, що зумію загартувати свій організм, як захочу. І коли я буду контролювати ситуацію, то ніякі хвороби мені не страшні.

ΤΕΠΕΡ

Посміхаюсь сам собі. Лягаю на пружинне, незручне ліжко і дивлюсь на білу стелю. Ненавиджу цей колір. Він блідий і невиразний, його білизна разить очі. Його безликість не викликає ніяких емоцій. Не розумію, чому вони викрашують тут все в біле. Моя б воля я б розмалював ці стіни різними палітрами, візерунками, та хоча б простими формами. Чим-небудь, тільки, щоб вони не були депресивними білими стінами.

Я лежу не рухаючись. Тут більше нікого немає крім мене. Акуратно застелені ліжка не можуть дочекатись нових господарів. І я впевнений, довго їм не прийдеться чекати.

У коридорі гримять кроки. Люди ходять туди-сюди. Хтось стурбовано говорить, хтось безнадійно плаче. Я знаю, що скоро до мене прийдуть. Будуть мило посміхатись, говорити, що все буде добре. Та лише одна назва закладу, куди мене привезли, не навіює нічого доброго. А з моїм везінням потрібно чекати самого гіршого.

ТОДІ

Я дуже швидко біг. Я викладався на повну, тому що хотів, щоб наша команда отримала перемогу. Це була важлива гра. Наша школа грала проти іншої школи. Наша суперниця була найсильніша з-поміж усіх. І перемогти їх означало бути найкращими в місті.

Паша пасував мені м’яч. Я гнав його до воріт противника, минувши пару захисників. Мій шлях був вільний. Серце шалено колотилось. Частково від бігу, а частково від адреналіну, який розливався по венах. Я відчув надію на перемогу. Якщо зажену м’яч в ворота, ми переможемо.

До кінця гри залишалось пару хвилин. Мені потрібно було його забити.

-         Рома!!! Рома!!!

Я чув скандування наших дівчат. Вони підтримували мене. Вони покладались на мене. Я повинен був їх не підвести.

Але не зміг.

В очах потемніло.

І все зникло.

Все стихло.

ТЕПЕР

Скрипнули двері і в палату увійшов лікар. Високий, в білому халаті, погляд впевнений, проникливий. Позаду нього моя мама. Вона бліда і зморена. На відміну від охайного лікаря, вигляд в неї пом’ятий. Вона тут від тоді, відколи мене сюди привезли. Скільки вже пройшло? День? Доба? Я не слідкую за часом. Чомусь мені здається, що він зараз не самий важливий.

-         Савчук Роман, - протягує моє ім’я лікар і гортає сторінки медичної картки, що в його руках.

Він робить вигляд, що уважно щось там читає, та я знаю, що він і так пам’ятає діагноз.

Впевнений, він його вже поставив. Залишилось мені повідомити. Цікаво, чи скажуть вони правду? По обличчю моєї мами можна зрозуміти, що це щось недобре.

-         Аналізи майже всі здані, - робить паузу. – Завтра ще дещо до здаси i буде вже точно видно.

Моя мама голосно видихає. В неї такий вигляд, наче зараз втратить свідомість. Невже так погано? Моє серце прискорює темп. Як би я не підготовлював себе до гіршого, нерви все одно не слухаються.

-         Ви вже знаєте що зі мною? – мій голос зривається, та нічого не можу з цим подіяти.

Страх пробирається під шкіру і оселяється там.

Лікар вперше затримує на мені довгий погляд. Його зовнішній вигляд спокійний і непохитний, та очі видають хвилювання. Я бачу в них більше ніж би мені хотілось.

-         Точно ще нічого не відомо, - починає.

-         Але попередні версії є, - перериваю я його, підвищуючи голос.

-         Рома, - стогне моя мама. Вона схожа на привида і цей факт ще гірше збентежує.

-         Просто кажіть так як є, - вимагаю я і пильно дивлюсь в очі матері. Вона не витримує і відвертає погляд.

Мене паралізує від страху. Все серйозно. І це не жарти. Вони не просто так бігали навколо мене, як навіжені. Оглянули кожну частину тіла. Вони знали, що знайдуть щось більше ніж зневоднення. Я розумію, що відбувається насправді і після отриманої відповіді все зміниться. Дороги назад не буде.

Лікар перед тим, як відповісти дивиться на маму, візуально питаючи розрішення. Вона ледве помітно киває.

-         Скоріше всього в тебе лейкемія, - оголошує мій вирок.

Потім він говорить, що це значить, та я вже не слухаю. Я і так знаю. Я все розумію. У мене дуже мало шансів вийти з цієї палати.

І в цю мить уявно опускаю руки.

Буде що буде.