Глава 11

Юстина, Петро і ще декілька хірургів, які сьогодні були на роботі, реготали над якимось дурнуватим, проте смішним анекдотом, коли до ординаторської увійшов Ярема. У руках він ніс велику круглу коробку.

— Друзі, налітайте. — Ярема зняв верхню картонку і трохи відійшов, щоб оцінити. — На вигляд — їстівний.

Присутні підсунулись ближче, щоб поглянути на шикарний, явно не магазинний, торт, прикрашений фруктами та горішками.

— І на запах їстівний, — додав Ярослав Грицик, потираючи руки.

— Тоді не гаймо час, — заявив Ярема. — Де у нас ніж? — Здивована Юстина дістала з шафи ніж і передала його Яремі. Він оглянув лезо та кивнув: — Підійде.

Якийсь час Юстина уважно спостерігала, як вправно Ярема розрізає торт, потім зітхнула та повернулась до дивану. Якщо зараз вона поласує цим шикарним десертом, то у кав’ярні не зможе нічого з’їсти.

— А з якого приводу така смакота? — резонно поцікавився Петро Коваль, відсовуючись від комп'ютера.

— Хлопці, зваріть краще каву, — розсміявся у відповідь Ярема.

Юстина упіймала себе на тому, що спостерігає за ним із чималим задоволенням. Дивовижний чоловік. В нього все виходило вправно, і не тільки сьогодні. А якщо щось все ж не вдавалось, то Ярема вмів над собою посміятись і в жодному разі не припиняв спроби виправити ситуацію.

— Ану, Славко, заправ кавовий автомат. Ти до нього найближче, — скерував Петро. — Яремо, друже, кажи правду. Я ж не відстану. То так пацієнт за видужання подякував? Ми ж усі свої. Зізнавайся сміливо.

— Тарілки є? — Ярема кинув до рота якусь крихту. — Чи хоча б паперові серветки.

— Ображаєш, — Петро приніс Яремі тарілки та серветки. — Але ти партизан!

Ярема знову розсміявся, не забуваючи вправно розкладати шматки по тарілках. А коли нарешті закінчив, випростався та урочисто заявив:

— Ну що ж… От прийшов до вас, щоб відсвяткувати цей день, бо саме тут, в хірургічному відділенні, я відчуваю себе своїм. Спасибі вам за це.

— Зачекай, — вклинився Петро Коваль. — Треба Ткача покликати.

— Ткач в курсі, але він дуже зайнятий,  — відповів Ярема.

— Ми раді, що тобі тут добре. То який день відмічаємо, га, Яремо? — поцікавився Ярослав, забираючи зі столу тарілку з тортом.

—  Сьогодні мені виповнилось тридцять п’ять. Уявляєте?

«Ти таки партизан!»

«Чому не зізнався наперед?»

«Красунчик!»

«Хлопчисько!»

Усе це лунало одночасно, поки присутні плескали Ярему по плечі чи обіймали його. А от Юстина засмутилась. Ярема від ранку іменинник, а його досі ніхто на роботі не привітав. Хіба що в реанімаційному відділенні хтось про це знав. А якщо ні?

Тепер вона точно мусить з’їсти шматок торта.

Юстина підійшла до столу та торкнулась рукою плеча Яреми. Він негайно розвернувся в її бік і всміхнувся. Яка ж у нього гарна посмішка!

— Вітаю. Дуже шкода, що я не знала. За мною подарунок. Будь щасливий, Яремо!

— Ти вже зробила мені подарунок, — несподівано промовив Ярема.

— Коли? Який? — розгубилась Юстина.

— Побажала мені щастя…

— Ну у тебе й жарти… — Юстина легенько штурхнула Ярему в плече. — А вже й не знала, що думати.

— Та чого ти його штовхаєш? Краще обійми! — крикнув з повним ротом Славко. Інші одразу його підтримали.

Щоки Юстини миттю залило рум’янцем. Вона сором’язливо дивилась на Ярему та не знала, що робити.

— Відстаньте від неї, бахурі! — відреагував Петро Коваль.

— Справді, чого ви? — додав Ярема, а потім сам по-дружньому обійняв Юстину. Промовив: — Ще раз дякую, — і відпустив.

Хірурги задоволено загуділи, а Юстина кивнула, взяла тарілку з тортом і влаштувалась в дальньому кутку дивану.

Чоловіки продовжили розмову, а Юстина ніяк не могла заспокоїтись. Несподівані обійми її розхвилювали. Навіть не так — розбурхали! В обіймах Яреми вона почувала себе тендітною і захищеною. А ще їй зовсім не хотілося, щоб він її відпускав. Але це… неправильно.

Юстина відвернулась до вікна.

— Тримай. — Ярема приніс їй чашку. — Здається, ти хотіла кави. Після операції.

Навіть якщо через подвійну дозу кофеїну вона сьогодні не спатиме, все одно не відмовиться — бо Ярема запам’ятав її слова і зробив те, чого вона хотіла, нехай і годину назад.

— Хотіла, — Юстина взяла з його рук чашку, а тарілку поклала на бильце. — Дякую тобі.

— Будь ласка. — Ярема зі своїм горнятком всівся поруч. — Втомилась?

— Трохи є. — Юстина сьорбнула кави. — Аж не віриться, що нам вже по тридцять п’ять. За три роки буде п'ятнадцять років, як ми закінчили університет.

— Час летить, це правда. Але на тобі це ніяким чином не позначається.

— Та ну! Не вигадуй.

— Я цілком серйозно. Ти коли ось така як зараз — без макіяжу, зачіски та у медичній формі, то виглядаєш наче студентка. Максимум — інтерн. Ще кіску тобі…