Глава 10

— Мам, а чому тато більше не заставляє мене снідати вдома? — поцікавилась Зорянка, коли Юстина привела її до дитсадка.

«Ти дивися, яка уважна. Помітила».

Після ювілею завідувача хірургічного відділення минув тиждень, і весь цей час Сергій справді жодного разу не настоював, щоб донька снідала вдома. Щодня кликав її до сніданку, проте лекції про користь домашньої їжі не читав не тільки Зорянці, але і Юстині. Вона вже й не знала, чим би такий несподіваний здобуток закріпити — чи то щоразу молитися, чи то тричі плювати через плече.

Та й загалом Сергій став помітно уважніший — зранку бажав доньці та дружині вдалого дня, вечері цікавився, як він минув, не повчав з кожного приводу, не робив саркастичні зауваження, а вночі став пристрасніший. Щоправда, допомоги по дому від нього суттєво не побільшало, але Юстина не надто на це й розраховувала. Вона давно звикла у таких справах покладатись лише на себе. Проте навіть ось ці, на перший погляд, незначні зміни значно покращили їхні стосунки. Іноді Юстині здавалось, що перед нею знову той Сергій, в якого вона колись закохалась.

Але як це пояснити дитині?

— Гадаю, що татко вирішив дати тобі можливість самій вирішити де снідати — вдома, чи в дитсадку. Головне, щоб ти не залишилась голодна.

Зорянка кивнула та дуже серйозно зауважила:

— Тоді я не буду просити святого Миколая, щоб він приніс татові червоний пилотяг.

Оце так. Невже Зорянка так довго пам’ятає образи?

— Гарне рішення, донечко. Хай татко особисто попросить у святого Миколая про подарунок. А що ти хочеш під подушку?

— Це секрет. Я напишу святому Миколаю листа, — категорично повідомила Зорянка.

— Гаразд. Проте не відкладай цю справу надовго, бо діток багато. Миколай мусить зі всіма бажаннями вчасно розібратись.

— Добре, не відкладатиму!

Зорянка побігла до групи, а Юстина рушила на роботу. Сьогодні Сергій знову дуже поспішав, і вона добиралась до лікарні самостійно.

Юстина бігла парком, не роздивляючись навсібіч, коли раптом про дещо згадала і тому пригальмувала біля центральної клумби. Пошукала очима дуб. Розлогий, високий, він стояв наче одинокий ефектний велетень. Решта дерев ніби розступились, даючи могутньому сусідові простір. Він виглядав неприступним, та у якусь мить, чіпляючись за кору, його грубою гілкою пробігло білченя. Це було невідомо яке покоління білок, яких колись годував маленький Ярема. Чимось цей дуб був на нього схожий.

— Такий гарний, і такий одинокий, — пробурмотіла Юстина та побігла далі.

Та вже за декілька кроків почула:

— Джус! — Ярема лише на мить торкнувся її руки, однак Юстину негайно наповнило теплом. А ще несподіваною радістю. На душі стало так добре, що одразу захотілося всміхатись. — Заледве тебе наздогнав. Так біжиш, що здається, ніби й землі не торкаєшся.

Юстина розсміялась.

— Я ж не янгол. Ще і як торкаюсь. На вранішнє засідання спізнююсь. Добре, що сьогодні не слизько.

— Ми ще встигаємо,  — зауважив Ярема та пішов поруч. — Ти як? Як твої справи?

— Ніби нормально. Нічого нового. Все, як завжди. Робота та дім, дім та робота. А ти як?

— Я? Я за тобою скучив. Страшенно. — У Юстини аж подих перехопило. А серце… Добре, що вона не могла перевірити пульс на ходу. — Давненько ми не балакали.

— Майже тиждень минув. — Навіщо вона уточнила? Її ж про це не запитували. Ще подумає, що вона теж скучила. Хоча… Здається, справді скучила. Тільки зізнатися ось так просто, як це зробив Ярема, не може. Але вони ж друзі, тому могла і скучити. Друзі ж скучають одне за одним, хіба ні? — Де пропадав?

«Ще поцікався — з ким». Але з іншого боку, якщо вони друзі, то запитувати можна про будь-що. Мабуть.

— Мусив терміново поїхати до столиці. В особистих справах.

Чому її це зачепило, Юстина і сама не знала. Можливо тому, що про особисте життя Яреми вона зовсім нічого не знала? Проте, з іншого боку, навіщо їй про це знати? Вона ж своє особисте з ним не обговорює?

Але, як виявилось, ця тема її все ж цікавила, до того ж дуже сильно. Тільки запитати про це вона поки що не наважувалась. Тому промовила стримано:

— Зрозуміло.

— Джус…

— Що?

— Вибач, що не попередив. Дуже поспішав. Чесно.

Вона відчувала його погляд. Навіть не так — його цікавість.

— Здається, хтось мені казав, що перепрошувати не варто. Щось там було про дорослих людей і їхні проблеми. А якщо серйозно… — Юстина навіть зупинилась, щоб це сказати. — Ти не мусив мене попереджати. Навіть для друзів це необов’язково.

Вони стояли та дивились одне одному в очі. Просто стояли та дивились. Юстина розуміла, що запізнюється, але все одно не відводила очей — аж поки Ярема не всміхнувся. Тільки якось ніби сумно.

— Звісно. Я це розумію.

— Що саме ти розумієш?

Це було небезпечне запитання, але Юстина вже його озвучила. Відступати було запізно.