Глава 8

Вдома було тихо та темно.

«Оце науковці святкують! Навіть звичайних медиків переплюнули».

Чомусь ця думка Юстину розвеселила, і вона тихенько розсміялась. Однак у тиші вийшло не так вже й тихо. Байдуже. До того ж її все одно ніхто не чує.

Юстина навпомацки зняла чоботи та пальто в передпокої, взяла капці в руки та увійшла до спальні, а вже там увімкнула бра. Вона добряче натанцювалась, і тепер ноги боліли у незвичних місцях. Проте Юстина про це не шкодувала.

Вона кинула капці на підлогу, підійшла до дзеркала та всміхнулась своєму відображенню. Її щоки вкривав рум’янець, очі блищали, та й загалом Юстина сама себе не впізнавала. Це була вона і водночас не вона. Але ось ця жінка в дзеркалі їй подобалась більше ніж та, яку вона досі бачила щоранку.

Юстина не втрималась і почала танцювати. Закружляла босоніж по паркету під мелодію, яка крутилась у неї в голові, і Юстина поступово почала її відтворювати. Вона ніколи не співала настільки добре, щоб робити це прилюдно, однак зараз її ніхто не бачив.

Юстина то співала, то сміялась, то знову співала… На душі у неї було так радісно та приємно, що припиняти усе це несподіване безумство зовсім не хотілося. Невідомо коли ще вона зможе дозволити собі бути ось такою — щасливою і ніби трохи божевільною.

— Юстино, ти п’яна?

Розвертаючись, вона втратила рівновагу та всілась на ліжко, ніби підтверджуючи гіпотезу чоловіка.

— Я не чула, як ти увійшов.

— Це помітно, — похмуро зауважив Сергій, знімаючи пальто. Він струсив з нього невидимі пилинки, перш ніж скласти та повісити на руку. — Ти і на святкуванні так поводилась?

— Як — так?

Радість випарувалась, ніби її й не було.

— Як би це сформулювати, щоб не образити. Скажімо так — надто розкуто.

Юстина підвелась і почала шукати капці. Знайшла їх біля Сергія. Він мовчки спостерігав за тим, як вона взувається. А коли Юстина випросталась, негайно взяв її за руку.

— Що? — Зараз їй зовсім не хотілося слухати повчання чоловіка. Тим більше, що вона їх не заслужила. Людина має цілковите право поводитись як їй подобається хоча б вдома. Сергій взяв її за підборіддя та уважно оглянув обличчя. Щось шукає? — Що? — ще раз поцікавилась Юстина.

— Нічого, — промовив Сергій і повернувся до передпокою. — Відпустив тебе саму, на свою голову. Сподіваюся, завтра мені не буде соромно.

Ну скільки ж можна?!

— А я сподіваюсь, що буде, — випалила та почала роздягатись.

— Це ти про що? — Сергій повернувся до спальні, але вже без пальта та навіть піджака.

— Про твої слова. Несправедливі та образливі.

Юстина скинула сукню і почала знімати колготки. Сергій спостерігав за нею дуже уважно. Зазвичай вона соромилась такого дійства при світлі, але не сьогодні. Для цього Юстина була надто сердита.

— Юстино, люба… — Тепер вже люба? Чи надовго? — Ти ж знаєш, наскільки для мене важливий мій імідж. Я був впевнений, що моя дружина поводитиметься так, як потрібно, навіть за моєї відсутності. Я тобі довіряв. А тут приходжу, а ти… займаєшся бозна-чим.

— Я лише танцювала. І на ювілеї я теж танцювала. — Хай знає. Краще про це вона скаже першою. — Чи мені й це не можна? Я що, повинна поводитись як монахиня чи сьома дружина султана? Може мені ще паранджу одягнути?

— От навіщо ти перебільшуєш? Я ж хочу як краще!

— Для кого краще?

— Для нас. Ми ж разом. Одне ціле.

Усе, як завжди. Нічого не змінюється.

— Уяви собі — я теж хочу як краще. Тільки твоє уявлення про «краще» зазвичай домінує. Гадаю, це несправедливо, і вже до біса мене дістало.

Юстина витягнула з шафи піжаму і попрямувала в душ. Рішуче пройшла повз Сергія та навіть не поглянула в його бік. Вона замкнулась у ванній кімнаті, зняла білизну та встала під душ. Гаряча вода допомогла розслабитись її тілу, але тягар з душі не змила.

Скільки можна на неї давити? Сергій вічно незадоволений. Принаймні, останнім часом вона жодного разу йому не вгодила. Можливо, давно вже варто припиняти догоджати?

Юстина вимкнула воду, закрутила на голові тюрбан з полотенця, промокнула шкіру, одягнула піжаму та раптом зрозуміла, що не хоче виходити з ванної й знову дивитись в роздратоване чоловікове обличчя, на Сергієві хронічно підтиснуті губи. Як вони дійшли до такого?

Юстина доволі довго промокала волосся і на щось чекала. Можливо, на тихий стукіт у двері, який пролунав хвилин за двадцять чи за пів години?

— Юстино, виходь. Чуєш? Досить вже ображатись, — долинув примирливий голос Сергія. Відповідати теж не хотілося, і Юстина промовчала. — Ти чекаєш на вибачання? — Можливо, але Юстина цього не сказала. — Гаразд. Пробач. — І це все, що він спроможний вимовити? Нещодавно Сергій був значно красномовніший. — Люба, не сердься. Поговори зі мною. — Юстина зітхнула. Треба виходити. Вона не могла стояти тут вічно. — Будь ласка.

Невже Сергій це сказав? Неймовірно!

Юстина вже й не пам’ятала, коли таке від нього чула. Вона відімкнула двері, вийшла з ванної кімнати — і потрапила в обійми чоловіка. Сергій тримав її так міцно, ніби справді боявся втратити.