7-а

— Який додаток? — не одразу зрозуміла Юстина. — А, таксі! Не треба, я сама доберусь.

— Пізно. Мені тебе доручили. До речі — вже двічі, — Ярема поглянув на неї та знову зосередився на телефоні. Він виглядав страшенно задоволеним. А от Юстина насупилась.

— Ото вже ці чоловіки, — зітхнула Юстина. — Ти теж вважаєш, що я не дам собі раду?

— Я так не думаю, але мені буде спокійніше, якщо я тебе проведу. Ніч надворі. Зізнавайся вже, нарешті, де мешкаєш.

Юстина продиктувала адресу, зачекала, поки Ярема вкаже її в додатку, і поцікавилась:

— Ну що, поблизу є якась машина?

— Поспішаєш?

Тільки коли Ярема про це запитав, Юстина усвідомила, що хоче затриматись тут ще хоча б трохи. Ніколи такого не було. Дім завжди був єдиним місцем, куди вона хотіла потрапити в першу чергу.

— Ти ж сам сказав — ніч надворі.

— Таксі прибуде за десять хвилин. Твоя адреса…

Ярема постукав пальцем по дисплею.

— Що з нею не так?

— Вона мені знайома. Не знаєш чому?

— Ну, ти ж місцевий. Мабуть, бував на моїй вулиці.

— Мабуть.

Ярема сховав телефон до кишені пальта. Виглядав він замисленим. Юстині раптово захотілося його розтормошити, і вона видала:

— Значить, ще десять хвилин ми можемо побалакати.

Ярема знову всміхнувся. Йому це так пасувало, що Юстина просто не могла не посміхатись у відповідь.

— Виявляється, ти говорушка.

— Я? Зовсім ні! Тобто, лише коли трохи вип’ю. Якщо вже це сталось, то мусиш потерпіти.

— Із задоволенням.

Лише тоді, коли Ярема підійняв догори комір її пальто, Юстина зрозуміла, що її вуха добряче замерзли. Адже вона гонорово не взяла з собою шапку. Він такий уважний, цей Ярема!

Цей простий жест примусив Юстину зніяковіти та водночас знову викликав бажання потеревенити.

— Ти казав, що в старших класах вчився в іншому місці, вірно?

— Казав.

— Чому ж так вийшло? Твої батьки переїхали? — Ярема відвів погляд. Тепер він дивився кудись вперед та, здавалося, навряд чи щось бачив. — Це щось секретне? Чи… неприємне? Якщо так, то не розповідай. Не треба.

Юстина знову торкнулась рукою рукава його пальта. Ярема поглянув на її пальці та накрив їх своєю долонею.

— Ти геть замерзла.

— Ні, не хвилюйся. Я «жаба» по життю.

— Ти дуже гарна жабка. Особливо сьогодні. Тобі дуже пасують насичені, ніби глибокі кольори.

Кров негайно прилила до її щік.

— Спасибі.

— Це правда, тому не дякуй. — Він помовчав. — Гаразд, тобі розкажу. Але тільки тобі. — Ярема знову зробив паузу, перш ніж продовжити. — Коли мені було шістнадцять років я познайомився зі своїм батьком. До цього ми мешкали удвох — я і мама. Вона нічого про нього не розповідала, а я не розпитував. Немає, і немає. Навколо було не так вже мало дітей, які росли не в повній сім’ї. Виявилось, що батько має іншу сім’ю — дружину та доньку, але нарешті захотів добрих стосунків і з сином. Він почав приїздити сюди, привозити подарунки мені та мамі, будувати плани на моє життя. На моє, уявляєш?

Юстина одразу уявила собі гарного хлопчика, який, можливо, мріяв про батька. І ось він нарешті з’явився, але лише для того, щоб нав’язати свої погляди на майбутнє.

— Уявляю, як тобі було… неприємно, — промовила Юстина тихо, бо її переповнили співчуття.

— Неприємно? Та я його ненавидів! То був підлітковий вік у всій своїй красі. Але мамі подобалося приймати батька у своїй квартирі. Я її не розумів. Зовсім! Щоб порушити цю ідилію, одного разу я втік з дому.

— О боже!

— Так. Щойно батько зателефонував мамі та повідомив, що вже на вокзалі, я одразу забрав з холодильника котлети, ковбасу, сир та заварні тістечка, які мама приготувала для нього, запхав усе до рюкзака разом з буханкою хліба і подався до бабусі. Шкодував лише, що зумів взяти з собою холодець. Що тоді було… Ні, про це не розповідатиму. Але батьки вирішили, що відтепер я мешкатиму з бабусею. Ось так. Але я про це не жалкую. — Увесь час, поки Ярема говорив, він міцно стискав її пальці, але Юстина нічого з цим не робила. Він ослабив хватку лише тоді, коли закінчив розповідь. Поглянув на її почервонілі пальці, поцілував їх і відпустив. — Вибач.

Цей поцілунок. Ніби, що тут такого? Чоловіки не так вже й рідко цілують жінкам руки. Проте Юстина відчула себе доволі дивно.

— Ну от, тепер я можу сказати, що не варто перепрошувати, — пробурмотіла вона, ховаючи руку в кишеню.

— Насправді, я вдячний тобі, що ти мене вислухала. Крім бабусі, мені немає з ким про це побалакати. Бачиш, ти не так вже сильно помилилась, коли назвала мене хуліганом.

Юстина похитала головою.

— Ти не хуліган.

В цю мить до них під’їхало таксі. Ярема відчинив для неї дверцята. Юстина зробила крок і зупинилась впритул до авто.