6-а

Ярема поглянув Юстині в очі та всміхнувся. Ледь-ледь, але в цю мить вона пожалкувала, що поставила питання, що одягнула цю сукню — що взагалі прийшла до ресторану. Чому? Бо усе відбувалось надто швидко, незвично, бентежливо та дуже приємно. Юстина ж до такого не звикла.

А ще вона злякалась, бо їй усе більше хотілося знаходитись поруч з Яремою, слухати його та дивитись в сірі магнетичні очі. Відвести погляд було дуже складно. Юстині хотілося втекти та залишитись водночас.

— Ходімо, Джус, — промовили його губи, і Юстина зрозуміла зміст слів тільки тому, що дивилась, як вони ворушились, а чула вона геть погано. У вухах шуміла кров та вібрував пульс.

І знову ось це його «Джус». Зачекайте. Він сказав «ходімо»?

— Куди? — поцікавилась збентежено.

— Танцювати.

Тільки цього не вистачало!

Танці ніколи не були її сильною стороною. Юстина, звісно ж, танцювала, але ще у школі. Ну як танцювала? Рухалась під музику як виходило. Дивилась на інших і собі так робила. В університеті такої потреби не було, бо на вечірки вони з Сергієм не ходили. А тепер… Сергій танцювати не любив. Одного разу Юстину запросили до танцю, здається це був Петро, і вона погодилась, але потім Сергій цілий вечір на неї ображався. Відтоді Юстина почала відмовлятись йти до танцю з іншими.

— Ні, — Юстина рішуче похитала головою. — Ти іди, а я краще посиджу. Запроси когось іншого.

— Для кого краще?

Для власного спокою, але в такому Яремі не зізнаєшся.

— Я… не танцюю. — Юстина наважилась поглянути на Ярему. Очікувала побачити на його обличчі здивування, недовіру, бозна-що ще, але не це. В його очах була ніжність.

Боже! Навіщо він так?

Ярема ж тим часом взяв її за руку та підвівся.

— Ходімо. Я тебе навчу.

— Але…

— Ходімо-ходімо. Тобі сподобається, — наполягав Ярема, але робив це так доброзичливо, що опиратись було важко.

Хоча Ярема звертався до неї тихо та спокійно, Юстина все ж не хотіла привертати до них увагу, тому й погодилась. Принаймні, вона собі це так пояснила.

— Гаразд, ходімо. Тільки не смійся.

— Присягаюся, що не буду.

Вони вийшли на середину зали, де вже тупцювали під повільну музику декілька пар. Завідувач відділення домовився з власником невеличкого затишного ресторанчика, щоб для усіх, крім присутніх на святі, заклад був зачинений. Тож чужих тут не було, лише працівники хірургічного відділення та медики-друзі  іменинника з інших відділень та навіть лікарень.

Ярема взяв її за праву руку, іншою рукою обійняв за талію та тихо промовив:

— Закрий очі та просто рухайся. Йди за ритмом, і у тебе все вийде. Довірся мені.

Довіритись?

До цього часу Юстина довіряла тільки батькам і Сергію. Під час операції — Петру Ковалю, якому зазвичай асистувала. Але щоб Яремі Бабату… Якби під час навчання в університеті він раптом про таке попросив, Юстина, мабуть, лише розсміялась у відповідь. Але зараз…

— Я спробую.

Юстина зробила так, як казав Ярема і, о диво, з перших кроків не заплуталась у своїх ногах та доволі довгій сукні. Ще за декілька хвилин вона наважилась розплющити очі.

Якоїсь миті Юстина перестала думати про свої ноги, проте те, чи дивляться на них з Яремою колеги, навіть перестала помічати супутній шум з вже не дуже тверезих голосів. Сталося це тоді, коли вона відчула тепло від чоловічих долонь.

За своє життя завдяки професії Юстина торкалась багатьох рук — холодних та гарячих, шершавих та гладких, сухих та вогких, сильних та тремтячих. У Яреми вони були сухі та теплі, ширші від долонь Сергія і помітно міцніші. Її руки тонули в його долонях, але це було надзвичайно приємно.

Ярема її до себе не притискав, тримав невеличку дистанцію, однак в його обіймах вона почувала себе затишно. Його дихання ворушило волосся на її маківці, стегна дуже коротко торкались її ніг, а музика заколисувала. Усе відбувалось наче уві сні, настільки це було невимовно гарно. Як же Юстині не хотілося просинатись!

Проте довелося. Музика закінчилась, і Ярема зупинився. Юстина підійняла голову, щоб поглянути йому в очі, і упіймала уважний чоловічий погляд.

— Повторімо? — запитав так, ніби відчував її стан. Але це неможливо! Вона похитала головою. — Тобі не сподобалось?

— Чому ж? Сподобалось. Можливо, трохи пізніше. Не хочу, щоб… ну…

— Щоб хтось щось недобре подумав? — підказав Ярема.

— Саме так, — промовила, розвернулась на каблуках та рушила до свого стільця. Ярема не відставав, а коли всівся поруч, Юстина поставила перед ним свій келих. — Хочу білого вина.

Ярема знайшов потрібну пляшку і наповнив келих. Підсунув Юстині та промовив:

— Люди люблять фантазувати. Чим менше знають, тим більше фантазують.

— Так, але я не хочу давати зайвий повід.

— Розумно.

— Отож-бо. — Думати про те, як скоро Сергій дізнається, що вона танцювала з Яремою, не хотілося. — Цікаво, як скоро принесуть торт?