Глава 5

У п’ятницю, після завершення робочого дня, Юстина рушила по крамницях. Сьогодні завідувач відділення на вранішньому засіданні нагадав, що чекає усіх співробітників завтра у ресторані, і Юстина згадала, що досі без святкової сукні.

Не можна сказати, що у її гардеробі не знайшлося б чогось відповідного, однак Сергій правий — треба щось новеньке. У своїй лікарні вона працює вже багато років. За цей час колеги мали змогу вивчити увесь її гардероб. За цей відрізок часу її фігура мало змінилась, а викидати кошти на сукні, які вона вдягатиме лише раз чи два на рік, Юстина не звикла.

Сергій завжди наголошував, що одяг — не головне, важливо, яка людина його носить, і мав рацію. Загалом. Щодо колег, то Юстині було байдуже, що вони думають з приводу її вбрання. Привертати до себе увагу за допомогою гарного одягу вона не збиралась. Однак цього разу сам Сергій згадав про сукню, тому Юстина попрямувала до центральної частини міста по покупки.

Після відвідин чергової крамниці з жіночим одягом шокована цінами Юстина вже хотіла відмовитись від незапланованої покупки. Найменша ціна за сукні, які їй сподобались та пасували, складала більшу частину місячного заробітку Юстини, а їй ще цього місяця платити за уроки бального танцю для Зорянки.

Так вже склалося в їхній сім’ї, що доходи вони не плюсували. Зрештою, у батьків Юстини теж була така фінансова ситуація, тому вона й не заперечувала, коли зарплатня Сергія повністю залишалась в його кишені. Поки він навчався в аспірантурі, а потім в докторантурі, Сергій отримував на руки смішні гроші, яких йому не вистачало навіть на його дисертації. У ті часи вони фактично існували на ті кошти, які заробляла Юстина.

З часом їхні зарплатні зрівнялись, і одного разу Юстина наважилась нагадати про це чоловікові. Поміркувавши, Сергій погодився платити за комунальні послуги та свій одяг, і Юстина з цим погодилась. Зазвичай вона вкладалась в запланований бюджет. Просити у чоловіка гроші їй не хотілося. Невже цього разу доведеться залізти в конверт «подарунки для рідних»?

У якусь мить її погляд зачепився за щось оксамитово-бордове у вітрині чергової крамниці. Юстині навіть довелося повернутися, щоб уважніше роздивитись сукню на ебонітовому безголовому манекені. Сукня виглядала доволі простою та водночас вишуканою — рукав до ліктя, приталений силует, розкльошена спідниця, горловина «човник», «блискавка» на спинці, а колір, який привернув увагу Юстини, насправді був не бордовий, а більше нагадував відтінок вистояного червоного вина.

З тихо вимовленими словами «Я тільки поміряю» Юстина увійшла до крамнички та попросила продавчиню показати їй таку сукню як на манекені, але тридцять восьмого європейського розміру.

— У нас залишилась лише одна така сукня. Ось та, що на манекені. Зараз погляну, який там розмір, — відповіла ввічлива дівчина та рушила до вітрини. Зняла манекен і поглянула на бирку. — Вам пощастило. Якраз ваш розмір. — Пощастило? Хтозна? — Будете міряти?

Це ж не зобов'язує її купувати сукню?

— Буду.

Сукня сіла так, ніби її створювали за мірками Юстини. Верх прилягав, наче друга шкіра. Нижче талії тканина м’якими складками спадала до щиколоток, а завдяки «човнику» шия виглядала довшою. Подібної вишуканої речі, яка б настільки їй пасувала, у Юстини ніколи не було.

— Вибачте, — пролунало збоку. Якась жінка зазирнула до приміряльної кімнати та за мить щезла, а потім знову з’явилась. — Юстина?

Оце несподіванка.

— Віталія! Добрий день.

— Можна зайти, поглянути? — Віталія вже увійшла, тож питання було радше риторичним. В одній руці вона тримала вішалку з чимось мереживним. — Вам дуже пасує сукня. Така гарна, аж подих перехоплює. Цікаво, як я в такій виглядатиму. Багато коштує?

— Ще не запитувала, — зізналась Юстина, розглядаючи себе в дзеркалах прямо та збоку.

— Треба поцікавитись, чи є мій розмір, — замислено пробурмотіла Віталія, торкаючись тканини.

— Це — остання, — повідомила Юстина, відчуваючи щось на зразок задоволення. Їй не хотілося, щоб хтось іще в лікарі мав подібну.

— О! Шкода. — На вродливому личку справді з’явилось розчарування. — Ну, тоді обов’язково придбайте. Вона ніби на вас пошита. Кудись збираєтесь?

— На ювілей, — зізналась Юстина. Зрештою, це ж не таємниця якась. Уся лікарня вже в курсі.

— До Ткача? — одразу здогадалась Віталія.

— Так, завтра зустрічаємось у ресторані.

Брати, чи не брати? От і Віталія каже, що сукня до лиця. Звісно ж, об’єктивності від будь-якої жінки чекати марно, та все ж…

— Ярема теж там буде, — раптом видала Віталія.

— Ярема? — здивувалась Юстина.

Вона якось не думала, що він прийде на святкування. Тобто… вона взагалі про нього не думала.

— Його запросив ваш завідувач. Хіба Ярема вам не сказав?

А чому Віталії сказав?

— Ні, — Юстина похитала головою. — А повинен?

— Ну… Мені чомусь здалося, що ви дружите. Хіба ні?

Юстина і сама не знала, як схарактеризувати їхні з Яремою дивні стосунки.

— Гадаю… Швидше так, ніж ні.