Глава 4

Наступного дня сімейство Вертій виходило з дому разом. Перед цим вони, звісно ж, зіграли у свою вранішню традиційну гру «Треба снідати вдома», але до миті, коли Сергій виголосив «Виходьмо», Юстина та Зорянка вже були зібрані. Навіть пальта та чоботи вдягнули, а Зорянка ще й нову рожеву шапочку з велюровими вушками лисички, бо після учорашнього дощу помітно похолодало.

Сергій вибіг з квартири першим і одразу почав спускатись, щоб завести автомобіль. Він, як завжди, поспішав. Юстина вийшла за руку з донькою. Поки вона замикала двері на ключ, на сходовому майданчику з’явилась молода жінка та почала відмикати сусідні двері. Юстина з цікавістю поглянула на примітну особу в елегантному пальті та капелюху і не витримала — запитала:

— Перепрошую, що цікавлюсь. Ви — наша нова сусідка?

Жінка поглянула в їхній бік і мило всміхнулась.

— Я б не проти. У вас дуже гарний будинок. Усі ці високі стелі, паркет, печі в кутках кімнат, вузькі вікна… Мені дуже подобаються старовинні будівлі. Працювати з ними важко, але цікаво. Мабуть, саме тому замовник і запросив мене для цієї роботи. Мої колеги дали людині слушну рекомендацію.

— Замовник?

— Так. Я — усього лише дизайнерка інтер’єрів.

— А замовник хто?

— Я не уповноважена це розголошувати. Гадаю, ви познайомитесь з ним, щойно завершиться ремонт. Можу лише сказати, що терміни дуже стислі. Людина хоче в’їхати якомога швидше.

— Ого. Зазвичай замовники контролюють процес, — зауважила Юстина.

Коли перед народженням Зорянки вони робили косметичний ремонт — вперше після того, як бабусі не стало, Сергій щодня розмовляв з майстрами, висловлював їм зауваження. Юстина тільки пораділа, що чоловік не доручив це їй.

— Згодна з вами. Зазвичай я на такому підході наполягаю. Однак цього разу замовник сказав, що повністю покладається на мій смак. Дехто не любить навколо ремонтну метушню.

— Мабуть. Гарного дня! — побажала Юстина жінці та почала разом із Зорянкою спускатися сходами.

— Чому так довго? — незадоволено поцікавився Сергій, коли вони опинились в салоні. — Ви мали вийти ще п’ять хвилин тому.

— Вибач, — звично вимовила Юстина і пристебнула пояс безпеки.

— Мама розмовляла з тітонькою з брошкою, — повідомила Зорянка. На цей аксесуар Юстина уваги не звернула.

— Що ще за тітонька? — запитав Сергій, але в цю мить несподівано заглухло авто, і він сердито зиркнув на Юстину, ніби саме вона була в цьому винна. Поки Сергій знову заводив машину, Юстина зробила спробу пояснити, чому запізнилась.

— Уявляєш, у нас по сусідству буде ремонт? Ми бачили дизайнерку, яка керуватиме процесом, і навіть перекинулись з нею кількома словами. Хто там мешкатиме, вона не сказала, але…

— Ти п’ять хвилин теревенила з дизайнеркою про чужу квартиру? — перебив її Сергій.

Цього разу Юстина виправдовуватись не захотіла. Час від часу їй це просто набридало. Замість цього вона поцікавилась:

— Хіба тобі байдуже, що за стінкою нашої квартири буде ремонт? Він триватиме не один день, і навіть не тиждень.

— Байдуже, якщо це не заважатиме мені відпочивати. Увечері, коли я повертаюсь з роботи, та у вихідні дні ремонтні бригади зазвичай не працюють. Спільна стінка у нас лише в кухні. Якщо килимок під вхідними дверима буде вологий, то бруду у квартиру ніхто не занесе. Який з цього висновок? Дуже простий. Мене не цікавить ані ремонт, ані господар квартири. Я і з попередньою господинею лише вітався. У мене інше коло спілкування.

— Та все ж краще мати за сусідів спокійних людей. Гадаю, що це важливо. Хоча й абсолютно від нас не залежить.

Мотор нарешті запрацював, і Сергій надавив на газ.

— Саме так. Ти краще подумай, що одягнеш в суботу до ресторану.

Юстина стрепенулась.

— Ресторан! Добре, що ти мені нагадав. Про це я ще не міркувала.

Юстина зовсім забула, що в суботу завідувач відділення святкує свій день народження. Йому виповнюється шістдесят.

— А варто було б подумати. Там будуть серйозні люди, тож треба прийти в чомусь елегантному. Ти ж дружина доктора наук, доцента кафедри, майбутнього професора і в перспективі завідувача кафедри.

— Серйозні люди? Це хто ж? Мера точно не буде. Можливо, прийдуть директор лікарні, начмед. А може й не прийдуть…

— Стоп! Який начмед? З якого дива на дні народження проректора з наукової роботи має бути начмед? Хіба що вони друзі, чи родичі…

— А! Зрозуміло. Однак, я вперше про це чую.

— Знаєш, я навіть не здивований, — саркастичним тоном зауважив Сергій.

— Ти нічого не казав мені про день народження проректора, — обурилась Юстина.

— Казав.

— Ні. Я б запам’ятала, — настоювала на своєму Юстина.

— Я завжди пам’ятаю кому і що казав. Краще подумай про сукню. Якщо треба, то придбай. В тебе нещодавно була зарплатня. І досить вже зі мною сперечатись!

— Тату, не кричи на маму! — вигукнула з заднього сидіння Зорянка.