3-б

Поки вони доїхали до парку, дощ вщухнув, тому розкладати парасолю не довелося. Та й місце для того, щоб припаркуватись, на щастя, одразу знайшлося.

— Спасибі, що підвіз, — Юстина квапливо від’єднала пояс безпеки та відчинила дверцята. Натомість почула:

— Потім подякуєш. — Ярема теж вийшов з автомобіля. — Нізащо не пропущу таку захопливу подію, як збір каштанів. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє таке робив.

У пошуках сарказму Юстина недовірливо зиркнула в його бік, але Ярема виглядав цілком серйозним, навіть натхненним. Очі блищали азартом, волосся від вологи понакручувалось на кінцях, вираз обличчя рішучий. Зараз він був зовсім не схожий на трохи меланхолійного чоловіка, з яким Юстина розмовляла вчора.

Що на таке скажеш? Хоче людина збирати каштани, хай збирає. Хто вона така, щоб заперечувати? Та й часу на таке немає.

Доріжки парку були слизькими від опалого листя, і Юстина ковзалась на рівних підошвах своїх туфель та декілька разів заледве не впала. Ярема защораз хапав її за лікоть, рятуючи від падіння, а вона кожного разу дякувала і думала про те, що без нього точно б далеко не зайшла.

Ярема ж йшов впевненою ходою, наче по килимку. Юстина навіть кинула оком на його ноги. Добротні шкіряні кросівки на доволі товстій підошві дозволяли Яремі не замислюватись над тим, як і де ступати. Сергій би ні за що не прийшов на роботу у такому взутті — тільки у туфлях. Кросівки ж — лише для села.

Врешті решт Юстина попрямувала попри доріжку, але ситуацію це спасало мало. Тому вона страшенно зраділа, коли дорогою їм нарешті трапилось каштанове дерево.

Юстина навіть видихнула з полегшенням і несподівано голосно та одразу упіймала веселий погляд супутника. От хто нічим не переймається. Мабуть. Однак, добре, що зараз він поряд.

Юстина дістала з сумки целофановий пакет і почала збирати найбільші та найкрасивіші каштани.

— А скільки цього добра треба? — поцікавився Ярема.

Юстина знизала плечима.

— Достеменно не знаю. Мабуть, важлива наявність. Тож я трохи назбираю…

— Тоді ти будь тут, а я піду до дуба по жолуді. Тут є один недалечко, біля центральної клумби.

— Звідки ти знаєш про дуб? У студентські роки я на дерева уваги майже не звертала. Хіба що на фруктові. Ще знала, де знаходяться лавочки. Але дуб…

— Це щось означає?

Запитання примусило Юстину поглянути Яремі в очі.

— Ніби ні. Я просто здивувалась.

— Мабуть, я не дуже схожий на уважну людину.

Невже вона його образила? Ярема їй допомагає, а вона…

— Я не це хотіла сказати.

— Тоді що?

— Загалом… Я занадто мало тебе знаю, щоб про щось таке судити.

— Це точно. — Ярема знову всміхнувся. — Ти тільки нікуди не йди. Я швидко.

— Не піду.

Тим більше, що це було в її інтересах, адже повертатись доведеться тією з ковзкою дорогою.

Юстина поглянула вслід Яремі, який майже біг у бік центральної клумби, і зосередилась на каштанах. А й справді, скільки ж їх треба — десять, двадцять, щоб ще іншим діткам стало?

Не минуло й п’яти хвилин, як перед нею знову постав Ярема.

— Ти швидко, — зауважила Юстина.

Вигортаючи жолуді з кишені своєї куртки в пакет, він пробубонів:

— Треба йти до спортзалу. Захекався, наче дід. — Юстина мимоволі розсміялась. До дідуся Яремі ще далеко, але й у старшому віці він виглядав би доволі гарним. Мабуть. — Ти чого? — всміхнувся він у відповідь.

— Зараз ти швидше на малого бешкетника схожий. Хіба дорослі кладуть брудні жолуді до кишені?

— Байка. Машинка випере. То що у нас по плану?

— Мабуть, вертаємось до машини. Шкода, що кленове листя мокре та брудне.

— Зараз буде тобі не брудне.

Ярема перейшов через доріжку на другий бік — там ріс розлогий клен, підскочив та вхопив першу-ліпшу гілку. Щоправда, при цьому мало не впав і втримався лише завдяки тій самій гілці. Хлопчисько, та й годі. Юстина спробувала уявити на його місці Сергія і не змогла. Він би не скакав ось так у громадському місці, бо імідж для нього значив надзвичайно багато. Сергій постійно над ним працював.

«Які ж вони різні», — міркувала Юстина, мимоволі милуючись Яремою. А ще їй раптом захотілося, щоб Сергій був хоч трішки на нього схожий.

Тим часом Ярема повернувся та вручив Юстині яскравий букет з різнобарвного кленового листя.

— Тримай. Все гаразд?

— Ніби. А що?

— Ти чомусь засумувала. Чи мені здалось?

— Здалося. Нам треба поспішати.

Цього разу Ярема одразу взяв її попід руку, і до авто вони добралися рекордно швидко. Ярема відчинив багажник і дістав звідти невеличке відерце та пляшку. Ймовірно з водою, бо Ярема одразу вилив усе у відро.

— Кидай сюди брудне. Трохи відмиємо. — Юстина відкрила рота, бо хотіла нагадати, що вони запізнюються, але передумала сперечатись. Пропозиція Яреми була слушною. Юстина висипала каштани та жолуді у відерце, а Ярема тим часом розстелив на дні багажника старий рушник. — Викладай сюди. Не бійся, він чистий.