3-а

Цієї ночі Юстині навіть вдалося трохи поспати. Лише під ранок поступив пацієнт з підозрою на апендицит. Його поклали до відділення для спостереження. Якщо пацієнта таки доведеться оперувати, це вже не буде клопіт чергової хірургічної бригади.

Юстина згадала про каштани та жолуді для доньки, однак мусила дочекатись завідувача відділення, щоб відпроситись бодай на годинку. Близько восьмої у відділенні з’явився Сергій. Юстина зайшла до нього в кабінет перед парою. Студентів ще не було, і вона, не криючись, обійняла та поцілувала свого чоловіка.

— Привіт. Я скучила.

Сергій глипнув у бік дверей, перш ніж відповісти:

— Добре, що мала на це час. Чув, що чергування було спокійним.

Ну чому він останнім часом такий… невдоволений? Треба ж колись і потішитись. Для здоров’я корисно. До прикладу, у неї сьогодні настрій гарний, попри те, що доведеться бігти до дитсадка. Навіть сперечатись через це з Сергієм не хочеться.

— Так і було. Я навіть перекимарила. А як минув ваш ранок? Як Зорянка?

— Нічого нового. Твоя донька знову відмовилась снідати.

Сергій поглянув на годинник і витягнув з шафи халат.

— Послухай, — Як же йому пояснити, щоб він нарешті зрозумів? — Я теж колись снідала в дитсадку. Мені подобалось робити це з іншими дітками.

— А я — навпаки, бо домашня їжа значно корисніша. І взагалі — дитина мусить слухатись батьків. В усьому. Бо тільки батьки знають, як для неї краще.

От і зрозумів.

Юстина засмутилась. Потім розсердилась. Вона вже була не рада, що взагалі зайшла до кабінету. Ну чому кожен ранок починається з суперечки? Невже краще взагалі ніяк не реагувати на слова чоловіка? Мовчати, та й усе.

Вона переступила через власні емоції та спробувала трохи розрядити обстановку.

— То ти був чемним хлопчиком і завжди слухався батьків? — поцікавилась Юстина з посмішкою.

— Звісно, що був. — Сергій застебнув халат на всі ґудзики. Поправив бейджик і протер його рукавом. — Спробував би не послухатись. Мої батьки не панькались. В куті на цвяшку завжди висів ремінь. — Юстина закусила губу. Бідний маленький Сергійко. То батьки його били? Вона вперше про це почула. — Але ж ти проти фізичних методів виховання.

Тобто? Невже Сергій зможе підійняти руку на Зорянку?!

— Я — проти. Категорично проти, — чітко, навіть трохи агресивно, вимовила Юстина. — Мої батьки теж виховували мене суворо, особливо батько, але ніколи не підіймали на свою дитину руку, що вже казати про ремінь. Слів було цілком достатньо.

— Впевнена?

Юстина трусонула головою.

— В чому?

— Що достатньо?

— А ти гадаєш, що ні?

— Ну… Іноді так. Особливо тоді, коли ти починаєш сперечатись зі своїм чоловіком.

Юстина не вірила власним вухам. Що це за новини?

— То я мушу лише кивати та мовчати? Навіть якщо мені щось не подобається?

— Моя мати з батьком ніколи не сперечається. Ніколи.

— Про це я знаю, бачила, але ніколи й уявити не могла, що ти таке підтримуєш. Жінка має право на власну думку.

— Має, але не обов’язково її висловлювати.

Юстина вже не могла змовчати. Її явно несло.

— Тоді… навіщо тобі дружина? Краще винайняти хатню робітницю та коханку. Вони точно триматимуть свою думку при собі.

— Ти все сказала? — Юстину аж трусило, але вона не збиралась відмовлятись від своїх слів. Проте й продовжувати розмову не хотіла. Сергій же зробив крок до неї, обійняв і попри її опір притиснув до себе. — Навіщо дружина? Для сім’ї — дружньої та дуже щасливої. Хіба я хоч раз взяв до рук ремінь? — Юстина похитала головою. — То ж… у нас все гаразд. Хіба ні?

— Мабуть, — глухо пробурмотіла Юстина.

Щойно вона опинилась у чоловікових обіймах, як одразу почала заспокоюватись. І й справді, чого вона так завелась? Адже Сергій любить їхню доньку, турбується про неї  — про них обох…

Сергій тим часом палко її поцілував та відхилив від себе.

— А тепер йди, бо за три хвилини в мене почнеться заняття. Студенти вже гомонять під дверима. Потім договоримо. Гаразд?

— Гаразд…

* * *

З вранішнього засідання завідувач відділення Юстину відпустив, але просив повернутись за годину. Сьогодні було заплановано багато операцій, і ургентного пацієнта теж доведеться оперувати. Тож без її рук точно не обійдуться.

Юстина швиденько переодягнулась і побігла до виходу з лікарні, на ходу намагаючись замовити транспорт. Хтось, можливо, й здивувався б, що задля того, щоб принести дитині в дитсадок матеріали для поробок, Юстина збиралась витратитись на таксі, але вона вважала так — якщо для її доньки це значущо, значить і для неї, Юстини, теж. Вона не пропустила жодного дитячого свята, бо пам’ятала, як їй самій у такому віці було важливо, щоб її матуся була в залі та вболівала за неї.