Розділ 33

POV Кейсі
Зараз я знаходжуся в школі, а точніше прямую до кабінету директора, який чомусь мене викликав. Скай,за порадою лікаря, залишилася вдома. Вона зі мною вчора так і не розмовляла, після приїзду додому. Я бачу, що щось сталося, але сестра не відкривається мені. Сьогодні опісля занять ми з друзями домовилися разом навідати Кріса в лікарні.

- Доброго дня! Викликали?- Запитала я зайшовши в кабінет.
-Так, Кейсі, сідай.- Відповів директор і вказав на крісло.-Я хотів тебе про дещо попросити.
-Слухаю.
-Ти ж знаєш, що через декілька днів відбудеться щорічний зимовий бал.-Я кивнула головою.- Так ось, дівчина, яка кожен рік відповідала за його організацію захворіла і я хочу попросити, щоб цього року ти зайнялася підготовкою до балу. Я чув, ти мрієш про кар'єру дизайнера. 
- А, що конкретно входитиме в мої обов'язки?-Поцікавилась я.
-Роздрукувати і оформити запрошення, прикрасити актовий зал, вибрати їжу, напої, музику... Ну одним словом усе, але ти можеш узяти когось собі на допомогу з друзів. А також є дівчина, як її звуть.... Клері Майєр, вона того року допомогла організаторам, може й тобі допоможе.
-Ну добре, я все зроблю.
-От і чудово, я в тобі не сумнівався.
Я уже збиралася вийти з кабінету, коли голос директора зупинив мене:
-А як там Кріс? Я чув, ви потрапили в аварію.
-Уже все добре.- Усміхнувшись на прощання, я покинула кабінет.
Звичайно, я розумію, що у мене появиться тепер багато турбот, але вони приємні, це новий досвід для мене, та й ця робота відволіче мене від надприродного світу, в якому я застрягла.
-Ей!- Закричала я, коли чиясь рука міцно схопила мене і затягнулася в кабінет.
Я опинилася в пустому математичному кабінеті разом з... Ніком. Хлопець підійшов до дверей і замкнув їх на ключ.

-Чого тобі?- Байдуже і холодно запитала я.
- Чого так грубо? Я скучив за тобою.- Промовив хлопець і почав підходити до мене. - Що з бровою?- Він різко посерйознішав і простягнув руку до мого обличчя та я вмить відштовхнула її.
- Ніби ти не знаєш!?
- Ну пробач, просто нам потрібно було провчити Скай, їй варто затямити, що з нами жарти погані.- Зітхнув хлопець і обперся на парту.
- Помститися Скай? Зараз в лікарні лежить Кріс і на його місці міг бути будь-хто з нас!
- Іменно! Так і планувалось, розумієш, тепер Скай відчуває себе винною її мучить совість і всяке- таке, тим паче за рулем міг опинитися не будь-хто з вас, а Кріс, Ліам, Кейт або Томас, ти машину водити не вмієш, я це врахував.
- Ти псих! І Скай ще не знає, що це ваша зграя все влаштувала.
- О повір, вона знає. Я впевнений, що твоя сестра знайшла маленький срібний накінечник, який стирчав з пробитої шини і зараз сидить десь у куточку і ковтає сльози, доречі чого її немає в школі?- Усміхнувся хлопець.
- Її немає в школі, тому що через аварію у неї струс мозку!
- Ну, сама винна не треба було отруєними стрілами на право й на ліво розкидатися, ти подумай, що б сталося якби мене не було?
- А чому вона це зробила, Нік? Якби твій дружок не вбив нашу матір такого б не сталося! Уолтер вбивця, він перерізав горло невинній беззахисній жінці! Він убив нашу маму, він забрав найдорожче, що у мене було, він убив і нас разом з нею!- Кричала я, невзмозі стримати сльози, які котилися по моєму обличчі.
-Мені жаль, це була не моя ідея, я б ніколи не зробив тобі боляче... Я люблю тебе...- Зі щирістю промовив хлопець.


 

- Не смій, не смій говорити це, ти не знаєш, що таке любов і не вмієш любити! Ти думаєш мені не боляче спостерігати за Скай, яка потайки ридає в кімнаті і думає, що я не помічаю, за Крісом, який лежить у лікарні і його матір'ю, яка чуть не втратила єдиного сина, своє життя!- Прокричала я йому в обличчя і скотившись по стіні голосно заридала.
- Кейсі...
- Не торкайся до мене! Я ненавиджу тебе, чуєш? Ненавиджу!- Закричала я і відімкнувши двері вибігла з кабінету.
Емоції мене переповнювали, сльози не переставали текти, але водночас мені стало легше, нарешті я виговорилась, нарешті сказала Ніку все, що про нього думаю. Можливо, він хоч трохи зрозуміє, які жахливі речі вони роблять.
Я швиденько забігла в туалет, щоб ніхто мене не бачив такою. Потрібно вмитися, косметика розплилася й очі запухли від сліз.

" Я б ніколи не зробив тобі боляче... Я люблю тебе"- Повторюється в моїй голові.
Як можна так жорстоко любити?

Нанісши новий шар косметики і натягнувши усмішку, я покинула вбиральню.
Я йша по людному коридорі і вдивлялася в обличчя учнів. Цікаво, а що насправді відчуває кожен з них? Можливо ця усмішка чи холодність у очах, це просто маска, яку вони приміряють кожен день, намагаючись приховати свої справжні почуття? Як я зараз ховаю за посмішкою свій біль та сльози? Можливо, за самою, на перший погляд,найщирішою усмішкою, ховається сама найпекельніша біль та відчай, яку ти не показуєш, бо боїшся осудження, боїшся, що тебе не зрозуміють? Можливо, й Нік насправді не той ким здається, можливо, він просто стоїть на межі зла і добра, і не знає, що вибрати?

Уроки пройшли досить швидко і я повернулася додому.
- Скай, я уже прийшла!- Прокричала я, знімаючи свої дизайнерські чобітки.
- Коли ми їдемо до Кріса?- Спустившись запитала сестра.
Вона якась бліда і в поганому настрої, і я знаю чому.
- Через 20 хвилин Ліам заїде.
- Добре, я пішла переодіватись.
- Скай, почекай, я хочу поговорити з тобою.
- Потім, у мене немає настрою.- Відповіла Скай і швиденько заховалася в кімнаті.
Чудово поговорили. Я видихнула і пішла на кухню, щось перекусити, поїду у цьому одязі.

POV Скай
У назначений час по нас заїхав Ліам. Усю дорогу до лікарні я сиділа мовчки і обдумувала, що сказати Крісу, як вибачитись.
Через 10 хвилин ми дістались у лікарню.

- Доброго дня, підкажіть будь ласка, у якій палаті знаходиться Крістофер Прант.- Попросила Кейт на ресепшені.
- Палата 251.- Коротко та ясно відповіла їй дівчина.
Ми всі зайшли в його палату, друзі почали розпитувати Кріса, як він, та я їх не слухала, а просто стояла біля вікна і тримала в руці той накінечник, не наважуючись поглянути на друга.