Розділ 19

Сьогодні п'ятниця, а це значить,що завтра відбудеться наш поєдинок. Я зараз знаходжуся в школі, на уроці хімії, проте зараз у моїй голові не формули та правила, а зовсім інше. Вчора до Томаса дзвонив Нік, чому? Хлопець сказав,що не знає, але я звичайно йому не вірю. Ну нічого, сьогодні ми ще піднімемо цю тему. Нарешті продзвенів дзвінок, який сповіщає закінчення уроків. Ми домовились зустрітись з Кейсі на подвір'ї школи і разом піти додому, а вже потім нас чекає зустріч з друзями на нашому місці, щоб підготуватись до бою. Прийшовши додому ми перевділися у більш зручний одяг.

По'їли і вже збиралися йти, коли мені прийшло повідомлення від Кріса, він відправив нам якусь адресу і сказав їхати туди. Можливо це адреса його нового дому? Адже він недавно з'їхав від нас і тепер його будинок знаходиться через декілька кварталів від нашого.Ми викликали таксі і вирушили до місця призначення.
Прибули до якоїсь величезної будівлі, яка ділилася на корпуси, вона явно не нагадувала будинок де живуть люди. Біля входу нас уже чекали друзі.
-Що це за місце? -Одразу поцікавилась я.
-І тобі привіт.- сказав Кріс.
- Давайте зайдемо всередину і подорозі я вам все поясню.- запропонував Томас.
Ми ввійшли в будівлю. Всередині вона виглядала такою ж великою, як і ззовні. Купу поворотів та дверей, як би я була тут сама то одразу ж загубилася б. Інтер'єр був виконаний у світлих тонах, на підлозі плитка.Усе дуже нагадувало звичайний коледж чи університет, поки ми не повернули у інший корпус. Тут був невеликий коридор, але така ж сама велика кількість дверей. Також варто зазначити погане освітлення, вікон не було і коридор освітлювала одна лампа. По дорозі Томас, як і обіцяв пояснив, нам, що це за місце. Виявляється це і справді університет, але для тих, хто проходить військову підготовку. 
- У цьому корпусі,- Томас обвів руками місце де ми знаходились,- учні готуються фізично. Тут є усе,що нам потрібно і навіть більше. Я домовився зі своїм другом, батько якого є директором цього закладу і цей весь корпус в найближчі декілька години наш.
-Ну в тебе і друзі. Один зброю продає, а інший до війни готує. - З легким натяком промовила я.
- Так, у мене є всюди зв'язки,- гордо промовив хлопець,- спочатку ми займемося Кейсі. Я обіцяв тобі допомогти справлятись з твоєю головною зброєю, голосом.- Звернувся Томас до сестри.
- Так у неї здається і так виходить.- сказала я.
-Здається, тому проходомо за мною.- сказав хлопець і відчинив одні з дверей. Ми зайшли у порівняно не велике, але просторе приміщення. Ближче до стіни стояв маникен, який був прикріплений до чогось на подобі рейок, вони були розміщені вздовж цілої кімнати і замикаючись утворювали квадрат, залишаючи трохи місця посередині. В одну зі стін було вмонтоване скло, там розміщувалась ще одна маленька кімната. Томас зайшов у неї і через хвилину повернувся з навушниками. 
-Цей маникен,- він вказав на нежевий суб'єкт схожий на людину,- є твоя ціль, ти будеш направляти звукові хвилі на нього, а ми будемо весь цей час спостерігати за тобою з цієї кімнати,- Хлопець вказав на приміщення за склом,- я буду давати тобі вказівки через мікрофон. 
-Ого, а ти все продумав. - Здивувався Ліам.
-Ну звичайно, Кейсі, ти все зрозуміла?- запитально звівши брови поцікавився Томас.
-Иии, та наче зрозуміла.- невпевнено промовила сестра, у її погляді читалась розгубленість і Томас це помітив.
- Якось не дуже впевнено це прозвучало, але нічого, я причіплю тобі маленький мікрофончик і ти зможеш зі мною спілкуватись,- на одному подиху промовив хлопець,- А ще, ці навушники для тебе, у замкнутому приміщенні звукові хвилі можуть зашкодити і тобі, а кімната в якій ми будемо знаходитись звукоізольована.- додав Томас простягаючи навушники Кейсі.
Потім він начіпив на неї ледь помітний чорний мікрофон, сполучив його з навушниками, не знаю як,і сказав іти всередину квадрату. Ми у свою чергу зайшли у маленьку кімнату. Томас щось натицяв на комп'ютері і тим самим оживив маникен, він почав рухатись по рейках навколо кімнати і зупинився десь на відстані п'яти метрів від Кейсі. Тоді Томас одів ідентичні навушники і заговорив з нею через мікрофон.
-Отже спочатку простіше завдання- бий по нерухомій цілі. 
Після слів хлопця Кейсі простягнула вперед руки, націлившись у маникен, їй знадобилась десь хвилина, щоб прикликати силу,що вирувала в ній і закричати. Тоді на екрані комп'ютера висвітилась якась діаграма, де був зображений силует людини і якісь позначки : жовтим, зеленим і червоним кольорами.
- На маникені розміщений сенсор, коли звукові хвилі вдаряють у ціль, на комп'ютер приходять дані і вимальоввується така діаграма, на якій вказана сила звукової хвилі. Зелений колір це - невелика, а червоний- Дуже велика. Одним словом, як заголосно вона закричала.- пояснив Томас дурням, які сиділи і кліпали очима.
- І звідки ти все це знаєш?- поцікавилась Кейт. 
- Просто колись дуже сильно захоплювався технологіями.- Якось трохи засмучено відповів Томас. 
- А чому колись?- запитала я.
- Тому що помер мій найкращий учитель і в мене більше не було бажання займатись цим і дальше.- Відповів хлопець, його очі стали ще сумнішими і він про щось задумався.
- Так, так молодець.- Після невеликої паузи промовив Томас у мікрофон до Кейсі. 
Потім він, за допомогою комп'ютера перемістив маникен, сестра знову влучила і третій раз, і четвертий.
- Добре, з цим ти впоралась, тепер буде важче. -Сказав Томас і ввів щось на клавіатурі. Після його дій маникен почав рухатись довкола кімнати уже не зупиняючись.
- Спочатку швидкість невелика, але поступово я буду її збільшувати.- сказав Томас у мікрофон. 
Кейсі трохи розгубилась, перша її спроба увінчалася поразкою. Вдруге вона влучила і після цього теж. Далі Томас почав збільшувати швидкість. Спочатку їй вдавалось не погано, але чим швидше рухалася ціль, тим менше вона попадала. 
-Добре, достатньо.-Відповів Томас у мікрофон. 
- Кейсі каже, що її уже болить горло,тому на цьому ми й закінчимо. - Сказав Томас, але уже до нас. 
Кейсі зайшла у кімнату і зняла навушники. 
- Це звичайно круто, але голос зірвати не хочеться.- Повідомила вона.
-Ти можеш приходити сюди коли захочеш, я домовлюсь. - Сказав Томас сестрі. 
-Дякую. - На її обличчі появилася усмішка.
- Немає за що, на те і є друзі, щоб допомагати один одному.- Відповів Томас, глянувши при цьому на мій вираз обличчя.Мене аж знудило від його слів, друг знайшовся.