Частина 13

Range Rover, що прислав за мною Артур, повільно завертав до червоної доріжки, яка вела до входу в галерею. П’єр, який як я бачила боковим зором, всю дорогу не міг намилуватися своїм творінням, поправляв і так ідеальну зачіску, над якою трудилося дві людини протягом кількох годин.
- Неймовірна. Надзвичайна. Яка краса! – бурмотав П’єр.
Несподівано чоловік поклав руку мені на долоні.
- Твій вихід., - з батьківською турботою проговорив чоловік, коли швейцар, що стояв біля дверей Range Rover, чекав на сигнал, що б відкрити двері: - Ти не перевершена. Ідеальна.
- П’єр, ви мене соромите. – зніяковіло проговорила.
- А соромитися, це зайве. Ти надзвичайна! В Артура соколине око, раз він зміг розгледіти такий діамант під тими ганчірками, що ти носила. – при згадці про мій колишній гардероб, чоловік демонстративно включив діву на грані знепритомнення.
- Ох, П’єр. – я щиро засміялася. Він хоча й був грубим в критиці, однак під всіма зовнішніми масками я впевнена, все ще ховався юнак, який обожнював красу.
- Ну, лялечко, ти готова? ,- помітивши мої сумніви, чоловік тричі постукав й двері відкрилися.
- П’єр!,- я злякано стисла його долоню.
- Пізно відступати. Публіка чекає! , - й підштовхнув мене, що б я подала руку швейцару.
Перші кілька хвилин на червоній доріжці я запам’ятаю на все життя.
Мої ноги були готові підкоситися в будь-який момент. Мені здавалося, що зараз хтось викрикне:
- Самозванка! Хто її сюди впустив!?
Однак спалахи камер не припинялися й здавалося, що всі, навіть найдосвідченіші світські дами, признавали в мені свою.
Пройшовши пекельний шлях червоною доріжки я розгубилася. Що робити далі?
- Неперевершено. Я чув шепіт гостей, всі заворожені твоєю проходкою. Ти народжена для цього. – здавалося що П’єр з’явився з-під землі.
- Я думала, що ти мене залишив. Де ти пропав? – тремтіння в голосі, після стресу, що тільки що пережила, не можливо приховати.
- Я не ВІП, а твій плюс один. Червона доріжка не для мене. – здалося, ніби в голосі чоловіка були нотки смутку.
- Куди далі? По плану, Артур мав мене забрати ще з особняка. Як він міг, так мене підставити? – тепер в моєму голосі бриніли нотки роздратування.
- За мною, моя муза. Він в основному залі. По тому, що мені переказали, то приїхав якийсь Міягі, й Артур супроводжував його сьогодні протягом дня.
- Містер Міягі? Я не знала.
- Шампанського? – чоловік, в пошитому на замовлення костюмі, із темними неначе ніч очима, простягнув мені бокал.
- Ні, дякую, - поспішила відмовитися. Його погляд неначе безодня, манив та лякав водночас.
- Ви сама? Мене звуть Рудольф Гемберг. – простягнув мені руку із ролексом, для знайомства.
- Анна. – коротко відказала й спробувала взяти себе в руки.
- Далі я сам. , - по королівські звернувся Рудольф до П’єра.
- Приємно познайомитися, Рудольфе. Однак на нас із П’єром чекають. Оревуар.

Його нахабність до П'єра остаточно розвіяли чари.
Відійшовши на безпечну відстань, П’єр шепнув мені на вухо:
- Як ти його. Він досі не зводить від тебе погляду. Це єдиний син, власника інвестиційної фірми «ФІнанс АП». Завидний наречений., - підморгнув до мене П’єр.
- Я заручена. ,- почала я, однак по суворості його погляду все зрозуміла.,: - Ти знаєш правду?
Чоловік мить завагався.
- Знаю. Я, пані Марія й ще декілька приближених людей. Артур нам суворо заборонив тобі розповідати. Якщо він дізнається..
- Не дізнається., - несподівано, для П’єра я взяла його за лікоть й міцно стисла: - Я так щаслива, що можу з кимось про це поговорити.
- Не впевнений, що буде доречно, підіймати це питання. Краще все забути., - чоловік почувався, ніби його все життя залежить від моїх наступних слів.
- Обіцяю, що ніколи не розповім Артуру. Нікому не розповім. Благаю, мені потрібен друг. Я збожеволію, якщо не зможу ні з ким поділитися своїми переживаннями.
Його погляд потеплішав.
- Не бійся. Я буду поруч. Однак нікому не чирк чирк.
Я лише кивнула.
Артура я впізнала зі спини.
Королівська постава, широкі плечі й розслаблені та водночас впевнені рухи.
Його співрозмовники щиро реготали над якимось дотепним жартом й здавалося, що це компанія давніх друзів, а не бізнес-партнерів.
Юра був повернений до мене обличчям. Він був гіршим за Артура актором й тому по його мандрівному погляді зрозуміла, що він шукає нас.
Помахавши й усміхнувшись посмішкою, яку мене змушували протягом кількох днів тренувати перед дзеркалом, я відчула, як П’єр звільнив свій лікоть.
«Значить далі я сама», - набравши повні груди повітря й стараючись виглядати невимушено,  попрямувала до компанії чоловіків.
Незворушний погляд Юрія й відкритий рот змусили мене почервоніти.
Помітивши, що втратили одного зі співрозмовників, чоловіки всі, як один, повернули голову в сторону, куди так пильно дивився Юрій.
- Не заваджу? – підійшла до них у ту саму мить.
Секунду всі стояли мовчки. Помітивши, що Артур онімів, я взяла його під руку й ніжно, як тільки могла, вимовила:
- Привіт.