Частина 8

- Ми вільні. Начальник служби охорони кудись потягнув пані Марію. :- щасливо проговорила Оксана, витираючи й так чисті вікна: - Ти віриш, що казка про Попелюшку може бути правдою?
- Якщо ти про те, що зла мачуха може все життя гнобити падчерку, то вірю. Я тобі більше того скажу, інколи рідна матір, може бути гірша будь-якої мачухи.
- Ти у своєму депресивному репертуарі. Я про те, що принц може закохатися в простушку. Я інколи заздрю тим дівчатам, що з Артуром ходять. Я б теж так хотіла. Ань, ну скажи, невже ти ніколи про таке не думала?
- Ти знаєш про мій досвід. Не думаю, що я колись буду готова знову відкритися перед кимось.
- Мені теж серце розбивали. Й не один раз. Однак я все одно вірю в диво. – Оксана несподівано міцно мене обійняла.: - Не можу уявити, що б я колись відмовилася від кохання.
- Ксюнь, а інколи таки потрібно. Якщо Марія дізнається, про твої пригоди з хлопцями з охорони, то ти матимеш великі неприємності.
- Ти мені це кожного дня говориш, а я тобі кажу: вони всі пройшли військову підготовку й вміють маскуватися. А ще знаєш, що вони вміють?
- Фу! Не хочу слухати, про твої сексуальні пригоди. – помітивши, що Оксану не зупинити, я затулила вуха руками : - Я тебе не чую! Нічого не чую! Ля-ля-ля…
- Фальшивиш, подруго. – показуючи мені язика Оксана дістала великого пальця й почала махати рукою, ніби в ній запальничка.
Я вирішила підіграти подрузі й взяла швабру як мікрофон й почала підспівувати:
- В этот серый скучный вечер
Я тебя случайно встретил
Я позвал тебя с собою
И назвал своей судьбою...
Завершивши куплет я поклонилася для оплесків. Їх не було.
- Не вдячна ви аудиторія. Не буде пісні на біс. – весело проговорила й готова була продовжити роботу.

Піднявши погляд я помітила, що Оксана дивиться в одну точку й здавалося навіть не дихає.
Хлоп. Хлоп. Хлоп.
Все в середині похололо.
«Невже Марія повернулася?» - пролетіло в мене в голові.
Я винувато розвернулася. У мене аж голова закрутилася, коли я зрозуміла що у дверях стоїть Артур.
Чоловік був вдягнений в шкіряну куртку й тримав шолом від мотоцикла під рукою. Він сперся ліктем об тумбу і його розслаблена поза свідчила про те, що він прослухав весь мій концерт. Чоловік усміхався й дивився мені просто у вічі. Я відразу ж відвела погляд.
- Я Артур. – буденним тоном проговорив він.
- Я знаю. – не подумавши мовила я. У своїй голові я вже пакувала сумки й відправлялася в центр зайнятості.
Моя відповідь ще більше розсмішила чоловіка.
- Ну що ж «Я знаю», приємно познайомитися.
Я лише кивнула.
- Вам допомогти розпакувати речі? – першою в себе прийшла Оксана. В її тоні я почула нотки загравання. 
- Я без багажу. Вечеряти сьогодні буду тут. – вже твердим й без нотки веселості голосом проговорив чоловік й поспішив нас покинути.
- Треба ж. Він нарешті помітив наше існування. – самовдоволено проговорила Оксана й поспішила на кухню, що б попередити про вечерю.
- Нам кінець. – констатувала я й почала збирати швабри й відра.