Частина 6

- Батьки Богдана відмовилися приймати його з Юлею в себе. Тому вони житимуть у нас. Хлопцеві доведеться розплачуватися все життя, адже він житиме з тьощею... - спробував пожартувати вітчим, після того, як відвів мене в кімнату. Якомога далі від усіх.

- Мене виганяють із дому? - сама собі не вірячи проговорила я.

- Це була умова Богдана. Пробач. Інакше він не хотів одружуватися із Юлею. 

- Тобто я тепер безхатченко? І все через Богдана? - я аж присіла при цих словах.

Вітчим, на моє превелике здивування, присів біля мене й взяв мене за руку.

- Є одне місце. У столиці. Я хотів відправити Юлю туди після твого весілля, що б дівчина не загнила в цьому селі. Однак вийшло все трішки інакше. 

- Яке місце?

- Місце гувернантки в дуже заможних людей.  Там моя далека родичка працює. Я й зміг так для Юлі вибити місце. Думаю, це буде найкращим рішенням.

- Для мене? Поїхати в незнайоме місце, до не зрозуміло кого й працювати гувернанткою?

- Інакшого виходу нема.

- Ну що ж. Тоді мені потрібно починати пакувати валізи. Тому що я хочу покинути цей дім якомога швидше.

-Хочеш я розповім твою долю? – стара жінка, як здавалося з’явилася ні звідки, хотіла схопити мене за руку.

- Ем..ні..дякую… - не впевнено відказала й обережно спробувала висвободити руку, однак явно не оцінила силу старої.

- Я бачу чорне око…….

- Мені не цікаво. Дякую. Відпустіть. – перелякано відказала, а іншою рукою притискала до себе сумку.

Людей на вокзалі було купа, однак здавалося, що нас ніхто не помічав. Стало по справжньому страшно, адже по телевізорі не раз розповідали історії, про те, як тебе загіпнозувати, а коли ти отямишся, то не пам’ятатимеш нічого.

- Тоді подай старій хоча б на обід. – ствердно проговорила стара, яка явно не збиралася відпускати здобич.

- Нічого я вам не дам. Відчепіться від мене! – з переляку перейшла на крик. Це явно збило циганку з пантелику й скориставшись її збентеженням я нарешті змогла звільнити руку.

Помітивши, що жертва може вислизнути, стара дала знак маленьким циганчатам, які так само не несподівано, як і вона, раптом оточили мене.

- Тьотю дайте гривню! Дайте гривню! Дайте гривню!

Всі хто проходив повз мене навіть не думали допомагати. Я краєм ока помітила чоловіка, який здавалося дивився на мене. На мить мені здалося, що я побачила Богдана. Однак придивившись пильніше зрозуміла, що це не він.

Скориставшись моментом, один з хлопчаків таки спромігся відкрити мою сумку й навіть встиг запхати туди руку.

Схопивши хлопця, коли той вже витягував гаманець я на весь голос закричала, що всі хто були на вокзалі в ту мить нарешті звернули на мене увагу.

- Ану пішли геть, а то я вас зараз стукну сумкою! Забирайтеся!

Хлопчаки не поспішали йти геть, а спочатку поглянули на стару, яка ще кілька хвилин тому хотіла мені поворожити. 

Стара почала грізно йти в мою сторону.

- Ще крок і я твого малого відведу за руку в поліцію. Мені немає що втрачати. А тобі? Що тобі підказує твоя інтуїція?

Або я говорила дуже впевнено, або її налякало те, що люди нарешті помітили її та її малих злодюжок, однак вона одним лише знаком прикликала малих до себе.

У мене не було що красти, я майже всі гроші витратила на весілля, якого у мене так і не було. Однак   я не мала ані найменшого бажання, що б у мене в черговий раз витирали ноги.

Вийшовши з вокзалу я дістала телефон й набрала номер, який мені продиктував вітчим.

- Слухаю. – пролунав жіночий голос.

- Доброго дня. Мій вітчим, Іван, телефонував до вас на рахунок роботи для доньки. Не підкажете, як мені до вас доїхати від залізничного вокзалу?

Через кілька хвилин мені надіслали смс з адресою. До мого великого жалю, місце моєї роботи знаходилося за містом, тому дібратися туди я змогла ввечері.

- Все, далі пішки. – проговорив таксист, коли я йому віддавала свої останні гроші.

- Ви жартуєте? Тут же ліс?

- Це царське село. У мене немає допуску, що б роз’їжджати тут. В круте місце ти попала. Тут напевно платять в доларах.

- Напевно… - роздратовано проговорила я. : - GPS показує, що мені до мого місця призначення ще три кілометри. Мені що пішки йти?

- Значить так, я свою справу зробив. Плати давай й вали. Або, за ту саму ціну, можу тебе довезти назад, звідки взяв.

- Дякую, мені не потрібно назад. Мені потрібно на три кілометри вперед.

- Я що не зрозуміло сказав? Тут можуть їздити лише обрані. Для такого звичайного смертного, як я, ця дорога недоступна.

- А мене пропустять?

- Слухай мала, мені треба гроші заробляти, а не няньчити тебе. Ти сказала адресу, я тебе довіз. А чи впустять тебе, чи ні, це вже не мої проблеми. Плати й вилазь з авто.