Частина 2

- Палитела бомба….. – Юля крутилася біля дзеркала в шкіряній мініспідниці й в чомусь подібному на светрик.

- Зірка! – задоволено проговорила мама, коли допомагала їй вкласти волосся. : - Ти прямо як я, у твої роки. Запальничка моя.

Юля голосно засміялася й продовжуючи вдавати, ніби розчіска це мікрофон, почала співати.

- От бач! А ти що? Досі не розумію, як моя кровинка могла захотіти поступити на бухгалтера. Й що тепер? Сидиш за мінімалку й папірці перескладаєш. Два ніщіброди, які будуть плодити таких же ніщибродів. – ці колкості звичайно призначалися для мене, однак я навчилася їх пропускати повз вуха: - Хоча б перед весіллям приведи волосся в порядок. Моя донька – сіра миш. Йди займися чимось! Вистачить розсаджуватися!

- Я скоро назавжди звідси піду! Й не буду тобі мозолити більше очі. – підірвавшись швидко зі свого місця, що аж потемніло в очах, я поспішила залишити кімнату.

- Як я тобі? – покрутилася я перед Юлею в білій, хоч і дешевій, але для мене найкращій, весільній сукні.

- Калхоз. – коротко відказала сестра, яку я майже силою змусила піти зі мною вибирати плаття.

- Дуже тактовно. Дякую. – її слова ножем пройшлися по моєму серцю. Після дискотеки в честь мого дівішніка, Юля почала мені всіляко уникати.

- Ну то не треба було мене тягнути, якщо не хочеш чути правди. – гостро відказала Юля й попрямувала геть з ринку.

Я швидко зняла сукню, попросила вибачення у розгніваного продавця й хотіла її наздогнати, однак не змогла.

- Опа! Зловив!

Ніби з-під Землі Богдан схопив мене за талію.

- Бодька! Ти мене злякав!

Хлопець мене міцно обійняв й ніжно поцілував.

- А я тут костюм з матір’ю вибираю. Знаю, що не можна бачити образ нареченої, однак, ніхто не каже таке про нареченого. Ходімо. – й хлопець потягнув мене за собою.

- Доброго дня. – засоромлено проговорила я, коли зустріли Богданову матір.

- Анічка! Яка зустріч! А ти що тут? – із материнською ласкою звернулася до мене мама Богдана.

- Я із сестрою ходили мені весільну сукню вибирати. Однак поки що нічого не вибрали.

- Юля теж тут? – Богдан почав дивитися по сторонах.

- Ми нічого не знайшли й вона поспішила у справах. – збрехала я.

- Тоді нам пощастило, що Богдан тебе помітив. Двоє людей краще, ніж один. Може хоча б ти змусиш його переміряти багато костюмів, а то він вже готовий брати будь-який, аби його не мучили.

Після ринку мама Богдана мене запросила до них додому. У приємній компанії час летить. Я й не помітила, як засиділася до ночі.

- Лишайся на ніч. Що ти по ночі будеш йти? Я постелю тобі в кімнаті де ніхто не живе. Все пристойно. – обережно говорила мама Богдана, що б не задіти мої почуття.

- А мама правду каже. Я буду переживати. Лишайся. Задзвони до своїх.

- Якось не зручно.

- Ти через місяць будеш нашою невісточкою. Що тут не зручного? – весело проговорила мама Богдана.

- Чи ти хочеш, що б ми після весілля жили в твоїх батьків?

- Ніколи в житті. – чесно відповіла я. : - Напевно, це гарна ідея.

- Якщо твої батьки не проти, то можна починати речі перевозити. Що б після весілля менше метушні.

Я засоромилася й нічого не відказала. Й так кожного дня слухаю, що в мене було вкладено купа сил і грошей, а вигоду з цього матимуть чужі люди. Поки що в обличчя своїм майбутнім свекрам мама нічого не говорить, однак за рік всі маски знімуться й сподіваюся, що мама Богдана до мене буде так само добре ставитися, як зараз.

Покупавшись та перевдягнувшись в нічну сорочку я ніяк не могла заснути в чужому домі.

Почувся тихенький стук у двері.

- Спиш? – просунулася голова Богдана.

- Сплю. – відказала я й почала награно хропіти. Однак тихо, щоб чув тільки він.

Богдан тихо засміявся, прорвався в кімнату до мене й присів на краєчку ліжка.

- Я кохаю тебе. Ти ж це знаєш?

- А я тебе. – підвівшись на лікті відказала я.: -  Що ти робиш? – злякано перепитала, коли хлопець нагнувся, що б мене поцілувати.

- А що я роблю? – грайливо відказав він.

- Ти граєшся з вогнем. – знітившись відказала. Розумом я розуміла, що ми скоро одружимося, однак внутрішня тривога від того, що це не правильно, мені не відпускала.

Богдан почав пристрасно мене цілувати. Моє тіло розм’якло й опір здавався зараз зовсім не доречним.

«Потрібно розслабитися й віддатися емоціям» - наказала я сама собі.

- Я можу бути не в силі зупинитися. – переривчасто дихаючи відказав юнак, що покривав моє тіло поцілунками.

- А хто каже зупинитися? – закриваючи очі від задоволення пробурмотіла я.

- Тоді спробуй не шуміти. Батьки можуть почути. – переривчастим подихом проговорив юнак.