Частина 1

Старенький жигуль підкидувало на кожній ямці. Мій вітчим не жаліючи ні нас, ні авто, навіть не старався оминути їх.

- Та не мішок з картоплею везеш! -  невдоволено проговорила мама, після того, як її черговий раз підкинуло й вона вдарилася головою.

Вона була жінка в тілі, тому кожного разу підлітати й падати назад їй було дуже не комфортно.

Я мовчки сиділа ззаду біля своєї зведеної сестри й старалася злитися із кріслом. Зараз був один із найважливіших днів у моєму житті. Богдан минулої неділі запропонував мені одружитися й зараз мало відбутися знайомство із батьками.

- Ну Анька, то ти звалюєш. Ура! Кімната нарешті моя. – задоволено проговорила Юлька.

Юля молодша за мене на три роки. Однак, між нами мало що було спільного. Особливо після того, як вона пофарбувалася в рудий. Яскравий макіяж, ботфорти, сукня з фатином. Як можна бути, аж настільки втіленням міфу про сільських дівчат, що прагнуть зійти за міських? Добре, що хоча б тіні не зелені.

Якби зараз не вирішувалася  моя доля, то я знаю що відповісти сестрі. За себе постояти перед Юлею я вміла. Точніше навчилася за двадцять п’ять років. Однак зараз, що б не дражнити долю, а особливо запальний характер матері, я вирішила промовчати.

- М-да. Все життя виховуєш, вкладаєш сили й гроші, а результат завжди той самий. – не вдоволено пробурмотіла мама на передньому сидінні. : - Хто ти кажеш він по професії?

- Вчитель фізкультури. – коротко відказала. Я їй це вже сто разів казала, отож її наступну репліку я вже знала.

- НІЩЕБРОТ! Ось він хто! Все життя на вчительській мінімалці жити будете. – владно підбила підсумок жінка, яка сама все життя ніде не працювала.: - М-да..... Хоча кому я це кажу.

За все життя я стільки наслухалася від мами в свою сторону докорів, що навчилася не звертати на це уваги.

Одруження для мене свого роду втеча. Я більше не витримувала жити в будинку, де мене не раді бачити.

- А де ти того дурня, що заходів на тобі одружитися, знайшла?

Ох, як я зараз сама із собою борюся, що не відповісти їй гостро.

- В маршрутці. Коли їхала після роботи додому. – уточнила я, що б уникнути докорів, що я замість того, що б щось робити вдома, десь ходила.

- Точно ніщеброт. Ти чула, Юлька? Вона умудрилася в двадцять першому столітті знайти хлопа без машини.  – задоволено проговорила мама.

Ми наїхали на велику ями. Всі гуртом підплигнули й вітчим задоволено сказав:

- Приїхали. Вигружайся.

 Чесне слово, я думаю, що він навмисне їхав так, що б трохи більше ям зловити. Він ніколи не вступав у відкритий конфлікт із матір’ю, однак завжди міг її довести.

- Ну все! Я зараз тебе головою об капот! Тоді може в твоїй голові щось зашевелиться й ти нарешті навчишся їздити! – й вона правда попрямувала в його сторону, що б виконати погрозу.

- Ей! Ми що тут будемо на морозі стояти, поки ви стосунки вияснятимете? – Юлька затупотіла каблуком.

- Ось цей будинок. Тут живе Богдан з батьками. – проговорила я відкривши хвіртку на подвір'я.

- Якби не діти, ти б дістав. Ой би дістав! Руки аж чешуться! – всю дорогу до дверей голосила мати.

Вітчим нічого їй не відказував. Якщо хочете знати мою думку, гадаю він вигадувавновий спосіб, як би знову таємно їй насолити.

Він був худорлявим, високим чоловіком. Матері вистачило б і одного удару, що б збити його з ніг.

Хитрість проти сили.

Вічна боротьба.

Зайшовши на подвір’я я здихнула з полегшенням.

Ось зараз моя мама й вітчим надягнуть свої звичні привітні маски, які вони бережуть для чужих людей, і все пройде просто ідеально.

Після не довгого стуку двері відкрив Богдан.

В білій сорочці, класичних штанах. Здавалося, що він вже сьогодні готовий одружуватися. На душі потепліло.

- Доброго дня. Заходьте. Сподіваюся ви не дуже блукали? – в голосі його було чути нотки хвилювання, однак він тримався на висоті.

Ідеальна усмішка, яка змусила моє серце битися частіше ще при першій зустрічі, тепер була призначена для моїх батьків.

- Давайте не про дорогу. Українські дороги, це як українська душа. Непередбачувані! – весело проговорила мама, й паралельно подавала пальто майбутньому зятеві. : - Олена Петрівна.

- Іван Олегович. – коротко відрекомендувався вітчим й потис руку.

- Богдан. Проходьте в середину.

Вечір минув на висоті.

Вже через годину батьки називали один одного ніяк інакше, тільки сват і сваха. Ну прям ідилія.

Українські пісні стали прекрасним завершенням вечора.

Весь час Богдан на вухо мені шепотів, що всі мої переживання були марними. Й що не дочекається, коли ми нарешті будемо разом.

Я танула від його слів, таємних дотиків й запаху.

На моє велике здивування, батьки в кінці вечора заявили, що не бачать причини, чому відкладати весілля. Чим швидше, тим краще.