Глава 2. Чоловік її мрії

Глава 2. Чоловік її мрії

   Вже під ранок, втомлена від неспокійного сну, Кіра міцно заснула. Їй наснився кольоровий сон. Уві сні вона посміхалась, вона була щасливою, як тоді в той період свого життя, коли вони щойно познайомилися с Максимом. Максим Радецький був статним чоловіком, привабливої зовнішності, за ним бігало багато дівчат в інституті, але він звернув свою увагу саме на Кіру Катеринчук, тендітну красуню з світло-русою косою. Звісно Кіра була щасливою від того. Вони подобались одне одному, в них було багато спільних інтересів, Максим був галантним кавалером, вміло залицявся до неї, часто дарував квіти, майже відразу познайомив зі своїми батьками, демонструючи серйозні почуття і наміри. Звісно Кіра розтанула від такого прояву уваги до неї. Вона закохалась в Максима до нестями. Він здавався їй найкращим, найбажанішим чоловіком у світі, про якого можна лише мріяти. Шалений танок кохання закружляв закохану парочку. Молодість найромантичніша пора життя, повна юнацьких ілюзій і мрій, майже не затьмарена ще важкими переживаннями і спогадами. Максим і Кіра, здавалось, були створені один до одного, їх побачення були романтичними, вони могли часами блукати містом взявшись за руки. Він не зводив замріяного погляду з Кіри, вона дивилася на свого обранця закоханими очима, бачачи в ньому ідеал, суцільну досконалість. Кіра дивилась на Максима очима закоханої жінки. Це були прекрасні світлі стосунки, повні пристрасті і ніжності. Інститутські подружки заздрили Кірі, що їй так пощастило з хлопцем.

   Романтичні стосунки тривали декілька місяців, Максим і Кіра частенько збігали з лекцій, щоб побути на самоті, поблукати містом, і пристрасно цілуватись, ховаючись під тінню тінистих алей, чи сховатись від прискіпливих поглядів перехожих у кінотеатрі чи в якомусь кафе. Все тоді здавалось таким романтичним, навіть дощ, під який вони зненацька потрапили одно дня. Це була весна, травень місяць. На дворі була вже досить тепла майже літня погода. Вони прогулювались містом удвох, настрій у Кірі був чудовий, Максим щойно зробив їй пропозицію, і вона погодилась стати його дружиною. Вони йшли по вулиці, взявшись за руки, молоді, усміхнені, прекрасні; люди, що проходили повз них, з якимсь подивом і захопленням дивились на них і теж посміхались їм; і погода була чудова в той знаменний день, на небі не було ні хмаринки, і сонце яскраво світило, лагідно посміхаючись молодим закоханим, сама природа наче всміхалася, вітаючи їх, чи то так здавалося Кірі. В той день вона була щасливою. Інколи говорять, що заради таких днів варто жити.

   Так. Тоді вона була щасливою закоханою жінкою. Поруч з нею був її обранець, і увесь світ здавалось усміхався їм. Це була мить шаленого щасливого кохання. Кохання щасливого, не обтяженого важкими втратами, негараздами, життєвими катаклізмами і важкими образливими думками. Заради цього варто жити і кохати, і страждати. Такі моменти в житті людини звеличують душу, наповнюють життя важливим змістом. Так. В той день Кіра була щасливою. Той шарм, той сяючий щасливий ореол, який огортав її з Максимом, споріднював їх души, поєднуючи назавжди. Це була таємниця, якась містика, казковий флер, покрив таємничості, який притаманний лише закоханим. Казкова щаслива мить. Навіть дощ не зіпсував настрою молодим романтичним закоханим.

   Дощ почався зненацька. Здавалось на небі не було ні хмаринки, аж миттю над містом з’явилась важка сіра туча, грянув грім, почалась злива. Максим і Кіра спочатку сховались під деревом під розлогим каштаном, але важкі краплі дощу стікали з гілок дерева. Вони промокли до нитки. Тоді Максим схопив Кіру за руку, і вони побігли до автобусної зупинки, що була неподалік. Тут також ховалось від дощу декілька перехожих, яких зненацька захопила негода. Кіра трохи змерзла, мокра одежа прилипла до тіла, Максим притягнув її до себе і міцно тримав в своїх обіймах, зігріваючи своїм тілом, а вона зажмурила очі і слухала, як на землю ллється травневий дощ, як важкі краплі барабанять по даху зупинки, по зеленому листі дерев, по калюжах... Кіра посміхнулась.

   - Чому ти посміхаєшся, Кіро? – запитав в неї Максим.

   - Я слухаю, як йде дощ… знаєш, мені подобається така погода, - сказала Кіра.

   - Така мокра сира погода… коли на дворі стає незатишно і бр-ррр… навіть прохолодно…

   - Так. Мені подобається така погода… я люблю дощ. Мені подобається слухати, як він барабанить по дахам будинків, по склу вікон… в цьому є якась природна таємничість, таїнство, яке розумію лише я, і яке поєднує мене з всесвітом…

   Максим посміхнувся і поцілував дівчину в носик.

   - Знаєш, Кіро, ти дивовижна дівчина! – щиро промовив він. – Я ніколи не зустрічав такої. Я кохаю тебе, дуже кохаю…

   - Правда?! – запитала вона і лукаво подивилась на нього.

   - Ах ти, лисиця, твій погляд мене спокушує…

   - Та невже?!

   - Знаєш, яке в мене зараз бажання, Кіро?

   - Ні.

   - Залишитися з тобою удвох, щоб нікого не було поруч… я хочу тебе…

   Максим трохи помовчав, потім рішуче промовив:

   - Все! Мені набридло ховатися від дощу. Я не хочу тут більше знаходитись, Кіро, пішли додому!

   - Але дощ ще не скінчився, куди ми підемо, Максиме? – заперечила Кіра. – До того ж, поглянь, які великі калюжі, я в них зараз потону…

   Тоді Максим взяв її на руки і поніс по вулиці, переступаючи через калюжі. Кіра схилила голову йому на плече і навіть очі зажмурила. Ось він її герой, її лицар, обранець, який понесе її на руках на все життя…

   Кіра прокинулась зненацька. Вона розплющила очі і довго не могла збагнути, де вона зараз знаходиться. Цей сон, це казкове марево, цей травневий теплий дощ, який щойно наснився їй, це був сон. Так, це був сон із її минулого. Яка солодка мить, який чудовий кольоровий сон, Кіра пожалкувала, що так зненацька прокинулась. Таким, яким Максим був тоді лагідним і чемним, коли вони зустрічались, він вже не був ніколи. Потім він був пристрасним, люблячим, уважним, щедрим, люб’язним, навіть галантним кавалером, вмілим коханцем, але він вже не був тим Максимом, яким був раніше, якого сьогодні вона бачила вночі. Сон і життя, марево і дійсність, інколи наші сподівання і мрії не виконуються. Дійсно, Кіра – дурепа, ще й яка! Про що вона мріє?! В неї є прекрасний чоловік, сім’я, син, а вона згадує картинки з минулого життя, коли вони з Максимом не були навіть ще одружені. Чомусь романтичний період їх побачень залишив в її душі неабиякий слід. Може тому, що Максим і справді тоді був другим, чи то Кірі просто здається. Ні. Він дійсно був тоді іншим, Кіра не могла помилитись. Після весілля чоловік став іншим, тільки вона це не відразу помітила.