Глава 20. Тоня

Дивлюся по черзі на екран телефона та на Сергія. В очах усе пливе і я не можу второпати, де правда, а де обман. Він дивиться на мене так, наче прагне пропалити наскрізь своїм крижаним поглядом. Я важко дихаю, ковтаю клубок невдоволення та образи й швидко ховаю телефон у кишеню, щоб він не побачив.

- Що з тобою? – запитує схвильовано.

Ступає до мене крок та хоче поцілувати, але я ухиляюся і вичавлюю з себе посмішку.

- Мене розхвилювала розмова з Софійкою.

Оминаю його та підходжу до дверей. Помічаю спантеличення Сергія, але бажаю втекти від його прямих питань та прискіпливих поглядів. Бо моє серце стукотить в грудях шаленим ритмом, всі думки та емоції перемішалися між собою. Мені необхідно все обдумати та зважити.

- Що саме тебе так схвилювало?

Сергій нахиляє голову, наче прагне краще роздивитися мене.

- Вона ображена на мене. От і все.

- Це мине. Ще щось?

- А є ще щось? – запитую у відповідь та мружуся, але не помічаю в ньому абсолютно нічого підозрілого.

І це бісить, бо для нього все це виглядає звичним. Те, що мене ранить, для нього зовсім неважливе. Сергій знову робить крок на зустріч, але я встигаю відчинити двері та бурмочу під ніс, що нас зачекалися за столом. Я не можу зараз підпустити його до себе. Не після того, що почула та побачила. Мої ноги тремтять, але я вперто йду до столу. Щоки палають і я радію, що нанесла той клятий макіяж, який бодай трохи замаскує яскраві щоки. Руки трусяться, але коли на мене прискіпливо дивиться Ліля, я привітно усміхаюся їй. Як вона могла обманювати мене? Я ж їй все розповідала, виливала душу, ділилася наболілим... Мої руки самі стискаються в кулаки під столом.

Вечеря минає у мареві. Я намагаюся не показувати присутнім свого збентеження, але все одно помічаю, що Сергій не відводить від мене свого погляду. Після чергового питання про моє самопочуття обманюю та кажу, що мені справді кепсько. Не уточнюю, що не фізично погано, а душевно. Галина Степанівна підморгує мені, мовляв, удома все розкажеш. А мені просто хочеться закритися якомога далі від усього світу. Бажаю сісти в кутку та ревіти. Я не хочу жаліти себе, але в голові така каша, що не можу тверезо мислити.

Сергій відвозить нас додому і я одразу виходжу з автомобіля разом з Галиною Степанівною і Юстинкою. Радоманський не витримує і просить мене затриматися на кілька хвилин. Він підходить до мене, загортає волосся з обличчя, яким я намагалася  хоч трохи приховати свої емоції. Торкається подушечками пальців підборіддя і змушує глянути на нього. У вухах знову дзвенить його розмова з Лілею, перед очима з’являються чортові фотографії від незнайомого абонента. Я часто кліпаю, намагаючись прогнати непрохану вологу, а Сергій поглинає мене своїм поглядом, проникає в душу, копирсається там. Я знаю, що відчуває кожну мою емоцію.

- Що ти приховуєш? – питає різко, суворо.

- Нічого, - випалюю швидко. Мене не мучить сумління за брехню. Його ж не мучить, чого тоді я маю гризти себе і хвилюватися?

- Тоню…

- Я втомилася, - швидко перебиваю його.

Встаю на пальчики та цілую його в щоку, прагну втекти, але як тільки ступаю крок, Сергій хапає мене за лікоть та тягне у свої обійми. Через декілька секунд відсторонюється, огортає моє обличчя долонями та солодко цілує. Немає жадібності, палкості. Цей поцілунок ніжний та невинний, наче Сергій боїться сполохати найдорогоцінніший скарб.

- Тепер йди, - шепоче мені в губи, а мені вити хочеться від туги.

Ноги ватяні, але змушую себе йти рівно. Як тільки опиняюся у квартирі, розпочинає свої допити Галина Степанівна, але я зачиняюся в туалеті, вмикаю воду, а тоді швидко переглядаю фотографії на телефоні. На світлинах Сергій, а поруч з ним Валерія. На ній сукня, в якій я бачила її на благодійному заході. Вона обіймає Сергія, а він тримає її за талію. Моє дихання збивається, я не можу опанувати себе. Сльози самі починають капати щоками. Розглядаю уважніше світлини й розумію, що зроблені вони після того, як Сергій відвіз мене додому, бо там на фоні ніч. Він же твердив, що вона не його наречена. Чому тоді зустрівся з нею після мене? Бо я відмовила? Бо просила не спішити й не тиснути на мене? Так, я розумію, що це лише обійми, а не поцілунок, чи секс… Але в грудях тисне і я не можу нічого з цим зробити.

Гортаю далі й бачу інші фотографії. На них вони цілуються. Від цих взагалі робиться спекотно. До обличчя лине жар, який я не можу контролювати. Згадую, що саме в цьому одязі Сергій гуляв разом з нами та Юстинкою в той день, коли я познайомила їх… Моє серце не просто гупає, воно з усієї сили вдаряється в грудну клітку. Я не можу далі переглядати ці довбані фото. Мені хочеться ревіти та кричати щодуху. Вимикаю воду й чую, як у двері стукають. Галина Степанівна хвилюється, тому швидко вмиваюся і виходжу з кімнати.

- Що з тобою? Ти сама не своя.

- Нудить, - вдаю, що мені погано, - щось не те з’їла.

Одразу йду до ліжка. Вона шукає ліки, а я навіть не пручаюся. Юстинка лягає поруч зі мною, скручуюся клубочком, гладжу її волосся та аналізую все побачене. Розумію, що Сергій не скував себе поясом вірності на три роки, але ж ці фотографії зроблені саме в той час, коли ми уже налагоджували стосунки з ним. Чи це я така дурна й нічого не розумію? Засинаю лише під ранок. Роблю все в режимі автомата. Вирішую на роботу сьогодні не йти, посилаючись на своє самопочуття. Галина Степанівна сама відводить Юстинку до садочка. А я в цей час намотую круги квартирою та думаю, що робити далі. Перед очима Сергій, Ліля, їхня розмова, фотографії, які я навіть не додивилася до кінця. І нарешті Софійка, якій я обіцяла більше не зникати. Ближче до обіду пише Сергій. Повідомляє, що готує для мене сюрприз на завтра. Ввечері до нас приходить кур’єр та передає мені коробку, повідомляючи, що все це від Радоманського Сергія.