Глава 19. Тоня

- То що? – запитує Ліля, надпиваючи каву, - він підібрався сюди?

Вона тицяє пальчиком на мої груди. Я розумію, що йдеться про моє серце. І від самої згадки про Сергія воно вже тріпотить так, наче на нього подув осінній теплий вітер. Я згадую нашу вечерю, хоча ми так і не повечеряли, й живіт одразу ниє, а шкіра приємно поколює. Це була найкраща ніч в моєму житті. Сергій поводився стримано та жадібно водночас, різко та ніжно, відчував мене і вгадував усі бажання. Я здалася, прибрала всю свою оборону. Я знову відкрила йому своє серце й не хочу більше розчаровуватися. Не бажаю згадувати минуле, тепер думатиму тільки про майбутнє.

- Він давно там, - зітхаю та їм сирник.

Ліля вирвала мене в кав’ярню, щоб разом пообідати та погомоніти. Бо вона уже декілька днів у місті, а ми бачилися лише на пікніку й не було можливості усамітнитися, щоб відверто поговорити.

- Він кохає тебе. Цей льодяний мужик безмежно кохає тебе, Тонько. І будеш ідіоткою, якщо не скористаєшся цим.

- Скористаюся? Я ж не…

- Я не про це, - перебиває мене Ліля та закочує очі, - не про матеріальне. Дозволь і собі кохати та не думати ні про що, побудь поруч з ним слабкою, але водночас вільною жінкою. Припини все тягнути на собі й довірся йому. Він чоловік, нехай розв'язує глобальні проблеми… ну ти ж розумієш, про що я?

- Угу, - задоволено мугикаю. – А ти?

- А що я?

- Коли підпустиш до себе когось?

- Пфф, - фиркає Ліля, - тільки тоді, коли цей смертний подужає мене.

Вона усміхається, але я бачу в очах крихти суму. Хоч би як вона доводила оточуючим, що їй ніхто не потрібен, я ж бачу, що вона самотня. Ліля сильна, незалежна, надто самостійна та інколи навіть самовпевнена. Але в душі вона ніжна натура. І я понад усе бажаю своїй подрузі щастя.

- Дочекатися не можу, коли побачу такого.

Також усміхаюся їй. Після обіду йду на роботу, а на вечерю Сергій запрошує нас з Юстинкою та Галиною Степанівною до будинку, який орендує в цьому місті. Тому чепурюся, одягаю донечку святково, чекаємо Галину Степанівну, а далі за нами заїжджає машина від Сергія.

На перший погляд, будинок невеликий, але коли опиняємося всередині, то розумію, що він дуже затишний. Вітальня об’єднана з кухнею, а на другому поверсі спальні кімнати. Ліля з Софійкою хазяйнують на кухні, Галина Степанівна та Юстинка йдуть до них, а я не встигаю оговтатися, бо міцні руки хапають мене за талію і тягнуть в коридор, який, очевидно, веде до кабінету. Сергій притискає мене до стіни, огортає долонею моє обличчя та жадібно цілує. Від несподіванки стогну, як тільки він відсторонюється від мене.

- Яка ж ти гарна, - хрипить мені в губи, а тоді знову цілує, - я скучив.

Він притискає мене до стіни і я відчуваю на животі його збудження. Міцні руки блукають моїм тілом, стискають талію і я сама починаю вигинатися йому на зустріч.

- Ми лише вчора бачилися, - лукавлю.

- Мені мало.

Сергій продовжує мене цілувати й моє тіло палає. Не можу спокійно реагувати на цього чоловіка. Найменшим дотиком він розпалює в мені вулкан емоцій. Його запах огортає мене в особливий кокон, в який постійно хочеться закутуватися. Мені добре з ним, тепло, надійно. Відчуваю, що знову довірю йому. Я падаю та занурююся з головою в його світ. А він ловить мене, поглинає своїми поцілунками. Тисне, вимагає більшого, завойовує міліметр за міліметром. І я вже належу йому.

Чую, як Юстинка плаче. Сергій відривається від мене та невдоволено бурчить. Але обоє біжимо у вітальню. Наша принцеса впала та вдарилася. Усі над нею трусяться, то вона ще більше хникає, бо любить, щоб жаліли. Галина Степанівна підморгує мені, бо добре знає ці прийоми. Я давно навчилася розрізняти плач Юстинки, коли справді сильно болить, та коли є переляк, або ж поганий настрій.

Сергій же одразу підхоплює малечу на руки та носить так, наче вона зі своїм падінням розучилася ходити. Я зиркаю на Софійку і помічаю її ступор. Цей погляд наповнений ревнощами. І це нормальна реакція, бо вона не звикла ділити свого татка. Підходжу до Софійки та беру її за руку. Вона сіпається та висмикує руку, і я розумію, що до її серця не так вже й легко підібратися.

- Поговоримо? – пропоную їй.

- Добре.

Вона веде мене на другий поверх. І я згадую, як три роки тому Софійка також показувала мені свою кімнату. Тільки цього разу тут немає іграшок та рожевих відтінків.

- То ти більше не покинеш нас? – запитує суворим тоном, коли ми сідаємо на її ліжко.

- Я… - гублюся, бо не знаю, що відповісти. Не хочу брехати, бо поки що нічого не вирішено.

- Дивні ви, дорослі, - Софійка дивиться на мене, як на експонат в музеї. – Коли сталять прості питання, не можете відповісти.

- Ти ображаєшся на мене? Це ж також просте питання, - спілкуюся з нею в її стилі.

Бачу, що Софійка вагається перед тим, як відповісти, але згодом все ж вимовляє:

- Так.

Від її відвертої відповіді всередині мене скручуються нутрощі. Я бачу, що вона дуже вразлива, хоч і намагається цього не показувати. Але найгірше те, що я не знаю, як мені зараз підібратися до її серденька. Одне знаю точно – я не зможу розлучити її з Юстинкою. Тому даю обіцянку, яку точно зможу виконати: