Глава 17. Сергій

Тоня дивиться мені в очі, часто кліпає, її груди підіймаються високо і цим вона ще більше спокушає мене. Не можу й не хочу більше стримуватися біля неї, але вона швидко підіймається на ноги. Я можу не відпустити, але не хочу тиснути. Дивлюся, як Тоня шкутильгає, тому швидко підводжуся, огортаю талію та притискаю до себе. Вона зойкає та зиркає на мене войовничим поглядом.

- Там діти.

- Ми біля дітей будемо чемними.

- Я не про це, - закочує очі Тоня.

- Про це, крихітко. Ти саме про це думаєш.

Вона злиться, хоче вирватися, але я міцно тримаю її біля себе та допомагаю йти. А коли проходимо через стежку, вкриту гіллям, підхоплюю за сідниці та несу.

- Радоманський, - шипить, - що ти робиш?

- Не подобається бути принцескою? – хмикаю.

Вона мовчить, а я відчуваю шалене збудження. Я хочу її. Все в ній викликає в мені нестримне бажання. І чим більше вона відштовхує, тим сильніше прагну завоювати її. І це не просто тваринний інстинкт. Це бажання не зникне навіть тоді, коли вона добровільно віддасться мені. Я втамую свій голод лише тоді, коли побачу в очах Тоні взаємність. Я вже помічаю її, але вона вміло приховує свої істинні почуття. Ховається від мене за своїм товстим муром оборони.

- Все, постав, - говорить, коли виходимо з лісу.

Слухаюся, але не відпускаю. Продовжую тримати за талію та допомагаю їй. Галина Степанівна та Ліля дивляться на нас здивованими очима.

- Що? – обурюється Тоня, звертаючись до них, - я просто ногу підвернула. Не дивіться на мене так, наче я здалася.

- А ти не здалася? – запитує Галина Степанівна, чим дивує мене.

Бо розумію, що в цій жінці бачу свою союзницю. Весело підморгую їй, і вона робить теж саме мені у відповідь. Переводжу погляд на Софійку та Юстинку й моє серце завмирає. Бо дівчатка сидять на траві. Юстинка слухає, а Софійка щось розповідає їй та водночас заплітає їй волосся. Тоня також слідкує за моїм поглядом. Вона реагує емоційніше. Відчуваю, що її тіло починає тремтіти, а в синіх бездонних очах накопичуються сльози. Вона неймовірна в цю мить. Справжня, витончена, емоційна. У мене дух перехоплює від того, як можна бажати одну єдину жінку. Усе в ній моє – запах, зовнішність, емоції, характер. Навіть її колючки збуджують, бо хочеться завойовувати її.

- Я… - відповідає Тоня, запинаючись та не відводячи погляд від дівчаток, - давно вони так сидять?

- Кілька хвилин, - відповідає Ліля.

- Вони гарні, - каже Тоня очевидне.

- Дуже, - відповідаю, дивлячись на неї.

Вони всі троє гарні. Мої дівчата – мої діаманти. І я буду справжнім телепнем, якщо проґавлю свій шанс та відпущу Тоню. Ліля допомагає їй сісти на постелений плед, а я йду до машини та витягую звідти продукти. Галина Степанівна підбігає до мене і навмисне голосно говорить, щоб почула Тоня:

- Я допоможу тобі, Сергійчику.

Ловимо на собі погляди Лілі й Тоні. Остання вигинає брови та хитає головою. А я розправляю плечі ширше, бо як мінімум у мене з’являється вагома підтримка.

- Вона кохає тебе, - промовляє жінка, беручи з моїх рук фрукти.

- Що?

- Ти чув, - з натиском відповідає, - і якщо ти її образиш, я просто знищу тебе.

- Справді?

За усе своє життя я чув багато погроз. Від ворогів, конкурентів, злочинців. Але всі вони не робили цього так переконливо, як ця літня жінка. Ледь помітно усміхаюся, але разом з тим намагаюся їй не показувати цього.

- Навіть не сумнівайся. Якщо ти думаєш, що бачив у цьому житті все, то ти глибоко помиляєшся.

- Який метод застосуєте?

Вона хмикає, дивиться на мене зверхньо, наче я не вартий навіть її погляду.

- Усі по черзі. В тому числі ті, про які ти не знаєш.

- Звучить переконливо.

- Ти навіть не уявляєш, на що здатна жінка, яка в один день втратила сенс життя, а потім доля подарувала їй другий шанс.

Її слова не просто доходять до моєї голови. Вони проникають глибше. Торкаються серця, зачіпають душу. Бо я бачу в її словах себе. Стискаю міцніше кулаки, бо не знехтую своїм шансом.

- Уявляю, - відповідаю тихо.

- Вона не переїде з цього міста і я не відпущу її.

Галина Степанівна не чекає моєї відповіді. Вона несе продукти до дівчат, залишаючи мене з моїми роздумами. Чорт! Я і не подумав про те, що Тоня не захоче звідси їхати. Ми обов’язково з нею поговоримо про це. І якщо потрібно буде, то і цю вередливу жіночку заберемо з собою. Буде гарна компанія для Зої Андріївни.

Орендую один із мангалів поруч з нами. Розпалюю вогонь та готуюся до смаження шашликів. Дівчата тим часом розкладають бутерброди, нарізають овочі та фрукти. Юстинка хвостиком бігає за Софійкою й остання від цього в захваті. Нарешті Юстинка підбігає до мене та кліпає своїми чорними оченятами.

- Ти вмієш робити шашлик? – в її інтонації такий захват, наче я чарівник.

- І не тільки. А ти любиш шашлик?