Глава 16. Тоня

- Це ж так чудово, - Галина Степанівна не приховує свого захвату, - він організовує пікнік для своїх дівчат.

- Я не його дівчина, - закочую очі та пакую сумку з необхідними речами для Юстинки.

Зустріч, яка відбулася з Софійкою цього тижня, сколихнула в мені нові емоції. Вона так і не довірилася мені, не відкрилася знову. Розмовляла насторожено та обережно. Вона уже не та маленька та наївна дівчинка, серце якої я зможу завоювати за кілька днів. Мені сумно від цього. Бо розумію, щоб образила її та обманула, коли дала обіцянку, якої не змогла виконати. Її маленьке серце поранене тричі. Бо спочатку в неї забрали маму, потім віддалився Сергій, і нарешті я втерлася в довіру та покинула її. Від усвідомлення всього цього в грудях боляче щемить. Життя настільки загартувало Софійку, що вона у свої дев’ять років здається набагато старшою. Три роки тому вона нагадувала мені ангела, а зараз Софійка схожа на сонце, яке постійно закриває грозова хмара. На мить заплющую очі та гучно видихаю. Даю собі подумки обіцянку, що я зроблю все для того, аби це сонечко знову посміхалося.

- Будеш його, - спокійно заявляє Галина Степанівна і тим самим вириває мене з роздумів, - ти вже гориш. Від однієї згадки про нього. Можу тільки уявити, які іскри палають між вами, коли ви поруч.

- То глянете сьогодні.

- Тобто?

- Хочете з нами? – усміхаюся, бо ловлю розгубленість Галини Степанівни, - бачу ж по очах, що хочете.

- А я вам не заважатиму?

- Там буде Ліля, - наводжу останній аргумент.

- Я швидко вдягнуся.

Усміхаюся. Я обожнюю цю жінку, яка стала мені другою мамою. А ще люблю робити для неї приємне щось. Мій телефон вібрує і я бачу вхідне повідомлення від незнайомого абонента. Відкриваю його й читаю дивний текст:

«Пробач, Тоню. Я так кохаю тебе, що не міг змиритися з твоєю відмовою. Дай мені ще один шанс.»

Хмурюся. Ця манера розмови нагадує мені Олександра. Та й хто ще може просити в мене пробачення? Як же він дістав мене. Уже в печінках сидить. Видаляю повідомлення та блокую його. А як побачу десь поблизу, то заявлю в поліцію на нього за переслідування.

Сергій чекає нас біля будинку, тому ми разом з Юстинкою та Галиною Степанівною виходимо з речами. Їдемо двома автомобілями, бо в один точно всі не вліземо. За одним кермом Сергій, а за іншим один з його хлопців. Галина Степанівна навмисне садить мене до Сергія. Сама ж бере Юстинку та йде з нею до іншого автомобіля, в якому перебувають Ліля та Софійка.

- Виглядає, як змова, - кажу Сергію, коли він рушає з місця.

- Я тут ні при чому, - хитає головою Сергій.

А я зиркаю на нього краєм ока і милуюся. Бо до його смуглої шкіри дуже пасує біла футболка. Темні окуляри додають йому певного шарму. Сьогодні він інший, не крижаний, не холодний, а легкий та простий.

- Я взагалі відчуваю себе оточеним та скованим жінками, - дивує він мене згодом.

- Що? – вигинаю брови.

- Саме так, - серйозно заявляє він, - і піддатися до кінця не можу, і відмовити також.

- Я рада, що хоча б таким способом тебе ввели у певний дискомфорт.

Закушую губу та ледь стримую сміх. Бо уявила цього сильного чоловіка оточеного жінками. Він може боротися з мафіозі, небезпечними озброєними людьми, але не витримує тиску від тендітних дівчат.

- Не шкода мене? Зовсім?

- Ні. Я збрешу, якщо скажу так.

- А як же благородна брехня?

Повертає голову до мене. Я бачу в його окулярах своє віддзеркалення. І хоч мені не видно його очей, я все одно знаю, що в цей момент вони мають темний горіховий відтінок.

- Я за правду, - кажу спокійно. Сергій знову втуплюється на дорогу, а я стискаю долоні в кулаки та продовжую, - одного разу я вже збрехала благородно. До чого це призвело?

Він мовчить, міцніше стискає кермо, напружується. Я бачу емоції через його тіло. Після хвилинної тиші він дивує мене:

- Ми обоє наробили достатньо помилок. Але я не здамся.

- Не зрозуміла. В нас змагання?

- У нас завоювання, - впевнено відповідає, а тоді на мить повертає до мене голову, - Юстинці потрібен тато, а ти потрібна мені. А Софійці… їй потрібна мама.

Від цих слів моє серце бухкає на виліт в грудях. Він розбудив мою совість, підсилив материнський інстинкт, показав мою справжню любов до Софійки. Я справді люблю її так, наче вона моя донька.

- Це реально для нас усіх? – запитую те, на що знаю відповідь. Звичайно, це реально, якщо ми цього самі захочемо. Але я поки не знаю, чого хочу.

- Реальні бажання. – Підтверджує мої думки Сергій.

- То завойовуй, - кажу цілком серйозно, - не тисни.

- Не тисну, терплю.

Бачу, як зціплює губи. Чомусь дратується і я знову помічаю колишнього Сергія. І все ж таки люди не змінюються, але ми можемо вплинути на їхнє відношення до нас. Тепер я це точно знаю.

- Терпиш? – розумію, що він має на увазі, але все одно хочу почути відповідь.