Глава 15. Тоня

Завмираю та не можу ворухнутися. Невидима сила паралізує моє тіло, голос, сковує найменші рухи. Софійка виросла. З маленького ангелятка перетворилася на дорослу розсудливу дівчинку. Вона ставить прямі запитання, а я їх страшенно боюся. Я не знаю, як правильно відповісти, щоб не поранити її. Бо з реакції маленької білявки не розумію – ображається вона, чи приймає мене. Юстинка поводиться розкуто, подекуди навіть нахабно. Крутить Сергієм, як хоче, а він радий від цього. Зате Софійка мружить сині оченята, блимає на мене, Сергія, тоді пильно вдивляється в обличчя меншої сестрички, але я не бачу в ній жодної радісної емоції. Зрештою, вона ріже мене без ножа своїми словами:

- Я ніколи не просила сестру.

Сергій хоче втрутитися, але я показую йому рукою, що не потрібно. Це я пішла від Софійки, я дала їй обіцянку, яку не змогла виконати, і саме я повинна все пояснити. Киваю головою Сергію, щоб дозволив нам поговорити. Він розуміє мене без слів. Хапає на руки Юстинку та веде її до морозива. А я сідаю на лавку та прошу Софійку зайняти місце біля мене. Вона сідає поруч, але навмисне відсувається на безпечну відстань, щоб зайвий раз до мене не торкатися. А у мене серце розривається від цього. Бо колись вона сама горнулася до мене, бачила в мені порятунок, називала мамою, а зараз своєю поведінкою шматує мене на крихітні часточки.

- Софійко, ти маєш повне право ображатися, - починаю обережно.

- Я не ображаюся, - абсолютно спокійно відповідає Софійка, - я просто зрозуміла, що у мене завжди буде лише мій тато. А решта все – неважливе.

Цією рештою вона натякає мені, що я для неї ніхто.

- Тоді я мусила поїхати.

- Чому? – різко повертає до мене голову. Дивиться своїми ясними очима, прострілює мене ними наскрізь. Я бачу в них образу, яку вона з усіх сил намагається приховати. – Тобі загрожувала небезпека? Тебе змушували? За тобою хтось гнався? Ти обіцяла навідувати мене.

Останнє речення вона говорить тихіше, в голосі відчувається розпач.

- Я хотіла захистити Юстинку. Думала, що зможу непомітно вислизнути до тебе. Але згодом переїхала в це місто,  а коли вона народилася, то не змогла. Пробач мені.

Вирішую казати правду, бо вона ставить надто дорослі й точні запитання. Не бачу сенсу ходити довкола неї та вигадувати казочки. Я не обманювала її три роки тому, не обманюватиму й зараз.

- Від кого ти її захищала?

- Від тих, хто нашкодив твоїй мамі.

Мені хочеться сказати, що і від її тата також, але я мовчу. Я не маю права налаштовувати доньку проти батька. Та ще й проти такого батька, який заради неї спалить весь світ. А ще відвертість Сергія постійно крутиться у мене в голові. Я аналізую почуті від нього слова й розумію, що не нашкодив би він власній дитині. Але ж роки не повернути. Мудрість приходить з часом, а коли в серці вирує кохання і це серце вжалити, то ми робимо необдумані вчинки. Я бачу, як Софійка задумалася. Прикушую губу та шкодую, що згадала її маму. Боюся її подальшої реакції, не даю надто багато часу на роздуми та продовжую:

- Софійко, можливо, я вчинила неправильно. Але на той час втеча здавалася мені найкращим рішенням.

- Ти казала тоді, - її голос стає більш ласкавим, - що часто ми маємо жертвувати чимось заради того, щоб врятувати інших.

- Так, - зітхаю, - добровільно я ніколи не покинула б тебе.

Вона мовчить, але бачу, як в очах з’являються сльози. Пориваюся обійняти її, але вона відсторонюється. Зараз помічаю в ній риси характеру Сергія. Але все одно вона м’якша. Я не наполягаю на обіймах. Розумію, що нам потрібен час.

- Тобі подобається в школі? – вирішую перевести тему в інше річище і підібратися таким чином до її серця.

- Так.

- Маєш багато друзів?

- Ні.

Усі відповіді короткі, лаконічні. Я не маю до чого зачепитися, але все одно не здаюся.

- Досі любиш малювати?

- Люблю, - усміхається вона, - коли малюю, то мені стає спокійно.

- Покажеш мені якось?

Вона мовчить, мружиться, дивиться на мене зосереджено. Ігнорує моє запитання, натомість запитує те, на що я досі не відповіла:

- То ти хочеш повернутися до нас?

- Не все так просто, - відповідаю правду.

- Тато хоче, - констатує вона.

- Що? Чому ти так думаєш?

Звичайно, я розумію, що Сергій цього хоче. А дурепу вдаю, бо бажаю почути її думку з цього приводу. Ми часто недооцінюємо кмітливість дітей через їхній юний вік. А насправді вони помічають більше від дорослих.

- Він примчав сюди. Потім поїхав та привіз мене. Нічого не сказав, але попередив, що сюрприз. Отже, це приємне для нього. А ще він няньчиться з нею, - вона киває головою на Юстинку, - більше, ніж колись зі мною.

Я відчуваю в її голосі нотки ревнощів і це нормально. Бо у неї надто несподівано з’явилася сестра. А маючи лише татка, вона не звикла ділити його з кимось.

- А ти? Хочеш цього?

Запитую і завмираю в очікуванні відповіді. І поки вона мовчить, навіть не дихаю.