Глава 14. Сергій

- Не колеться? – перепитую в Олега.

- Мовчить, - відповідає коротко мій комп’ютерний геній.

- Хлопці пом’яли?

- Звичайно, у мене вже складається враження, що йому абсолютно байдуже.

- Він загалом нагадує мені психа. – Констатую очевидне.

З вчорашнього вечора мої хлопці влаштовують допит з маленькими тортурами для Олександра. Сам навмисне не йду до них, бо можу не стриматися. В голові постійно сидить Тоня, і коли думаю про неї, хочеться стати кращим. Це бісить. Бо я не звик від когось залежати. І поки що намагаюся знайти золоту середину між своїми темною та світлою сторонами. Все ж не витримую та впевнено крокую до приміщення, в якому тримають цього телепня. Не просто заходжу туди, а вриваюся. Бачу, як Олександр одразу здригається на кріслі. На обличчі кров і синці, на сорочці також. Підходжу ближче, беру крісло та сідаю навпроти. Уважно роздивляюся його, але мовчу.

- Чого ти хочеш? – питає він найтупіше питання, яке міг придумати.

- А ти? – вигинаю брови, - чого ти хочеш від Тоні?

- Вона моя наречена.

Це речення будить в мені звіра, якого я силоміць заколисав у глибокий сон. Не витримую, одним точним ударом б’ю в обличчя. Він кривиться, чекаю декілька секунд, щоб прийшов до тями, а тоді запитую:

- Вона не давала своєї згоди на твою пародію пропозиції.

- Дасть.

- Ти хочеш вийти звідси живим? – мовчить, але бачу, що зіщулився та уважно слухає, - чого ти хочеш від Тоні?

- Кохаю її.

Бреше, дивлячись мені в очі. Розумію, що таким способом нічого не вивідаю, тому вирішую перейти на імпровізований шантаж.

- А як справи у твоєї сестри? – він дивується, зціплює губи та уважно слухає, - ти ж розумієш, що поки ти тут відсиджуєшся, їй випадково можуть вколоти завелику дозу заспокійливих, або ж дати нейролептики, які зроблять з неї овоч? Розумієш?

- Звідки ти дізнався?

- То як? Ми можемо дійти згоди? – навмисне ігнорую всі його запитання, даючи зрозуміти, що лише я маю право запитувати.

- Я розповім, - видихає.

- Зачекай, - розвертаюся до моїх хлопців, - принесіть нам диктофон.

Стара звичка записувати все. Я часто так робив раніше, практикую і зараз. Бо коли одну й ту ж розмову прокручувати багато разів, то кожного разу можна відшукати щось нове в словах, чи інтонаціях. Олександр розповідає свою байку, але я розумію, що він міг усе вигадати. Однак є певні деталі, які мене зацікавили. Вирішую спочатку все перевірити й лише після того зрозумію, що з ним робити.

Після обіду спішу до Софійки, щоб підготувати її до вечірньої зустрічі. Коли приїхав за нею до нашого рідного міста, то сказав, що хочу її з деким познайомити, але не говорив про Тоню. Вона дуже важко переживала її від’їзд. Деякий час закривалася навіть від мене. Але я не здавався, згадував впертість Тоні у перші дні перебування у моєму будинку й це додавало мені наснаги. Згодом Софійка зблизилася зі мною і припинила запитувати про Тоню. Але я досі не знаю, змирилася вона з цим, образилася, чи просто забула.

- То куди ми їдемо? – запитує мене моя доросла Софійка, дивлячись на мене синіми очима та усміхаючись.

- Пам’ятаєш Тоню? – після цього питання вона припиняє усміхатися, - свою няню?

- Пам’ятаю, - відповідає різко.

- Хочеш побачити її?

- Не знаю, - вона ледь помітно кривиться. – Навіщо нам бачитися?

- Я хочу, щоб ти побачила все при зустрічі. Поїдемо?

Вона киває, бере свій рюкзак, в якому ховає телефон, та виходить разом зі мною з будинку. Софійка поводиться спокійно, але я не розумію, як розцінювати цей завуальований спокій. Моя донька вміє гарно приховувати свій емоційний стан. І дуже часто я плутаю її байдужість зі страхом, чи неохотою. От і зараз не розумію – хоче вона зустрічі з Тонею, чи ні.

Під’їжджаємо до дитячого садка. Навіть вчора, коли цей бовдур викрав Тоню, я почувався спокійніше, ніж сьогодні. Бо вчорашню ситуацію я бодай трохи контролював, а сьогоднішню з дівчатами не дуже.

Телефоную Тоні та повідомляю, що чи чекаємо на них. Софійка супить брови та недовірливо зиркає на мене.

- На них?

- Он, - вказую головою їй на вхід.

З садочка виходить Тоня, тримаючи Юстинку за руку. Переводжу погляд на Софійку та бачу її здивування. Далі спостерігаю за Тонею. Вона помітно хвилюється, намагається йти впевнено та рівно, але від мене не приховати деталі. Вона закушує губу та міцно стискає вільну долоню в кулак. Коли підходить ближче то прискіпливо оглядає Софійку. Її очі зволожуються, губи тремтять, вона хоче щось сказати, але голос не слухається. Софійка також надто збуджена та спантеличена. Вона не плаче, але її оціпеніння показує усе без слів. Я почергово спостерігаю за двома білявками і розумію, що вони майже не дихають. І лише маленьке чорнооке диво поводиться надто розкуто для свого віку.

- То ти не зник? – запитує в мене і цим концентрує увагу нас всіх на собі.

- Що? А мав зникнути?