Глава 13. Тоня

Я не вірю в те, що чую. Сергій притискає мене до себе міцніше. В голові паморочиться, повітря катастрофічно не вистачає, а моє сполохане серце не знаходить собі місця в грудях.

- Кохаєш? – шепочу йому.

- Шалено, до безумства, - відповідає та палко цілує мене.

Він забирає моє дихання собі. Весь мій страх та пережиті емоції кудись випаровуються. Я не бачу машин, які проїжджають повз, мені не холодно від вітру, який розвіває моє волосся. Бо я горю, палаю яскравим полум’ям, язики цього полум’я поглинають мене та вибухають феєрверками разом зі мною. Сергій поглиблює поцілунок, однією рукою тримає за талію та міцно притискає до себе, а іншою загортає моє волосся та гладить шию. Він відсторонюється на секунду та пильно дивиться мені в очі. А я течу, мов клята чорнильна клякса на папері. І не можу опанувати себе, не можу й не хочу більше стримувати свої почуття.

- Ходи до мене, - він міцно обіймає мене.

Не просто обіймає, а кутає у свої обійми, ізолює від усього світу, нахабно пробиває мій особистий простір. А я стою, мов лялька, та  не рухаюся. Губи досі палають від вимогливого поцілунку, тіло тремтить. Я здаюся, обіймаю Сергія у відповідь. Відчуваю, як він вдихає аромат мого волосся на повні ніздрі. Його руки блукають моєю спиною, стискають сідниці, притискають до себе.

- Три роки не можу викинути тебе з голови. Засіла там, мов язва, - бурчить мені в шию та не припиняє обіймати.

Ми стоїмо посеред дороги, мов закохані студенти. Я горнуся до Сергія. Усміхаюся, бо з його уст «язва» звучить, як комплімент.

- Ти так і не навчився робити компліменти.

- Навчи.

- Навчити, лікувати… Що ще?

Відсторонююся від нього та заглядаю в чорні очі. Його переповнює бажання, я добре пам’ятаю цей зголоднілий погляд. Я теж хочу його. Бо відчуваю під своїми тремтячими долонями його гаряче тіло. Уста досі пам’ятають присмак солонуватого поцілунку. Але я не та, якою була три роки тому. Я не дозволю йому проникнути в моє серце, заволодіти тілом лише від простого слова «кохаю». Хоча добре знаю, наскільки важко йому визнати це. Але мені замало. Тепер я хочу більшого. Я прагну знати, що коїться в його голові.

- Роби зі мною все, що хочеш. – Дивує мене Сергій.

- Якихось п’ять хвилин тому я хотіла тебе роздерти.

- Досі хочеш?

- Тепер хочу більшого.

Він нахиляється та знову цілує. Тепер не так різко, не так палко та жадібно. Він цілує ніжно, не поспішаючи, насолоджуючись кожним міліметром моїх губ. Смакує, як істинний гурман. Цією ніжністю вибиває з моєї голови залишки розуму. Веде мене до машини, вимагає більшого. Я і сама прагну розрядки, до болю хочу цього чоловіка, але в останню мить виставляю руку та не дозволяю торкнутися до себе.

- Не муч мене, - говорить хриплим голосом, - ти теж ледь стримуєшся.

- Не можу, - вичавлюю з себе, - Сергію, ти думав, що я розтану від слів про кохання?

- Ні, - хмикає, - я хотів розтопити тебе іншим способом.

- Мені мало цього. Я хочу почути відповіді на всі свої запитання.

- Добре.

- Відвези мене до Юстинки, вона не знає, куди зникла мама.

Бачу, як Сергій видихає, а тоді обходить автомобіль та відчиняє для мене дверцята. Він невдоволений. Нагадує маленького хлопчика, перед обличчям якого помахали цукерками, але потім надійно заховали їх.

- Ти злишся, - констатую факт, коли машина рушає з місця.

- Злюся.

Він дивиться на дорогу, а я слідкую за його профілем. Напружений, руки міцно стискають кермо.

- Нам не варто спішити.

- Та ми й так равлики.

Ледь помітно усміхаюся. Я відчуваю свою владу над ним і мені подобається це. Він досі той самий Сергій Радоманський, в якого я до втрати свідомості закохалася три роки тому. Суворий, злий буркотун. Але зараз з усіх сил стримує свій норов та намагається не перечити мені.

- Чому ти приїхав у це місто?

- Тобі потрібна ця відповідь? – повертає на мить до мене голову та скептично вигинає брови.

- Від тебе, не з моєї голови.

- Я приїхав до тебе, по тебе, через тебе…. І цей список можна продовжувати, - сердиться.

Але я сприймаю його злість, як прояв емоцій, коли він не може управляти почуттями. Сергій звик все контролювати, в тому числі власні емоції.

- Чому ти сказав мені тоді, що моя вагітність не входить у твої плани?

Навіть зараз питаю і переношуся у минуле. Моє серце досі болить від тих слів. Бо він сказав їх настільки холодно та жорстоко, що навіть зараз на очі виступають сльози. Я не можу контролювати це. Бо образа досі живе у мені. Він мовчить декілька секунд, а тоді різко звертає на узбіччя та зупиняє автомобіль.

- Бо я ще той довбень. Нікого і нічого не боюся, а тоді злякався, - він повертає до мене голову та нахиляється ближче, - я злякався, що як тільки повірю у своє щастя, то воно одразу зникне. Як тільки дозволю собі стати щасливим, то це виявиться примарним. А ще ці виродки постійно намагалися знайти мої слабинки.