Глава 11. Тоня

Прокидаюся зранку й на мить гублюся в просторі. Оглядаюся навколо у своїй кімнаті, але Сергія ніде немає. Юстинка солодко спить у своєму ліжечку. Згадую вчорашній вечір й тіло тремтить, а живіт скручується від бажання. Коли Сергій пригорнувся до мене, не вимагаючи при цьому нічого, я ледь стрималася, щоб не впустити його знову в свій світ. Хоча це примарне уявлення мого світу, бо насправді він вже там.

Підходжу до вікна, дивлюся на похмуре небо й обіймаю себе руками. Заплющую очі й бачу перед собою Радоманського. Його погляд, наповнений бажанням, заворожує. Вимогливі дотики змушують тремтіти кожну клітинку мого тіла. А різкий темперамент підкидає до небес та змушує літати. І байдуже, що інколи я боляче падаю. Все одно млію від цього чоловіка, розлітаюся на атоми поруч з ним. Бо він реальний і все у ньому справжнє. Він не встромить ніж в спину, якщо захоче вколоти, то зробить це дивлячись у вічі. Вчора я попросила його піти. Бачила, що злився, хмурився, але мовчки зник з моєї квартири.

Моя принцеса прокидається й у нас починається звична рутина. Ми снідаємо, вмиваємося, одягаємося та йдемо до садочка. Дорогою вона багато говорить, а перед самими воротами зупиняється та запитує те, від чого моє серце стискається в маленький пекучий клубок.

- Я можу сказати Ані, що тепер теж маю тата? – я мовчу, бо мій подих перехоплює невидима сила, а вона продовжує, - він не зникне?

До цього моменту я думала, що настільки закутала свою донечку увагою, що їй достатньо мене. Бо я поруч майже цілодобово, але, як виявилося це не зовсім так. Бо вона бачить інших діток з татками. І навіть якщо достеменно розуміє, що таке неповна сім’я, все одно порівнює себе з однолітками.

- Можеш сказати. Він не зникне.

І я впевнена в цьому. Я прекрасно знаю Сергія. Він більше не зникне з життя Юстинки. І якщо й надалі тиснутиме на мене, то я і сама не зможу його відпустити. Поруч з ним я слабкодуха й визнаю це. Юстинка усміхається. Вона ще надто маленька, щоб шукати зиск від батька, але її тішить те, що зможе похвалитися перед Анею. Бо знаю добре, як Аню кожного дня батько забирає з садка. Діти дуже спостережливі й безпосередні. Вони радіють від простих речей.

На роботі до мене телефонує Ліля, і я все їй розповідаю. До найменших подробиць щодо свого емоційного стану.

- Знаєш, подруго, - каже, вислухавши мою маленьку сповідь, - я колись думала, що людина, яка сидить поруч з солоденьким, а не їсть його – небезпечна.

Сміюся, бо знаю любов своєї Лілі до десертів, шоколаду та загалом усього солоденького.

- Але… - продовжує вона після короткої паузи, - ти ще гірша. Бо бути так близько від чоловіка, якого хочеш, та прогнати його… це вище всіх похвал і твоїй силі волі можна позаздрити.

- А він виглядав невдоволеним, - бурмочу під носом.

- Звісно, він невдоволений. Позбавила кота сметани, помахавши нею перед носом.

- Я не спокушала його.

- Для нього ти спокуса навіть з мішком на голові.

- Таки з мішком.

- Тонько, - серйознішим тоном звертається Ліля, - якби мене хоч один чоловік так бажав, як тебе Сергій, я б змирилася з його придуркуватим характером.

- Тебе неможливо не хотіти.

Я знаю, що Ліля страшенно хоче сім’ю та дітей. Але їй постійно трапляються телепні на шляху. Вона занадто сильна для них та вольова. Й поруч з усіма своїми залицяльниками виглядає чоловіком у стосунках. Чую, як вона сміється, а тоді швидко відповідає:

- Я не потягну відбити тебе в Радоманського. Все, мушу бігти, моя лялечко. Поцілуй мою хрещеницю.

Після розмови з Лілею усміхаюся та сяю, як новенька лампочка. Бо як би я не поводилася поруч з Сергієм, моє серце щемить навіть від згадки про нього та його наполегливість. Не встигаю заховати телефон в кишеню, як він відгукується вхідним викликом. Висвічується ім’я Сергія і я завмираю. Беру телефон і чую його голос.

- Зайнята?

- Трошки.

- Не хочеш говорити?

Вагаюся, закушую губу, але кажу правду:

- Хочу.

Він мовчить, а я бажаю побачити його обличчя зараз. Він непробивний, незворушний щодо емоцій. Але я вмію їх розпізнати. Ще три роки тому я навчилася читати його настрій в темних очах.

- Як ти? Як Юстинка? – запитує після паузи.

- Добре, радіє, що може похвалитися татком в садку.

- А ти?

- А я… - запинаюся на мить, бо не хочу видавати своїх емоцій, але й обманювати не бажаю, - радію, коли щаслива моя дитина.

- Викрутилася, - відповідає Сергій. Навіть через телефон просвічує мене наскрізь, як найновіший рентген. – Я хочу познайомити Софійку з Юстинкою.

- Справді? – він ошелешив мене. Я не очікувала такого, - вона теж приїхала?

- Я поїхав за нею зранку і ми ввечері повернемося.

- Добре.

Він відключається, а я сиджу та заспокоюю своє розбурхане серце. Не було й дня, щоб я не думала про Софійку. Я не змогла поки що виконати свою обіцянку та побачитися з нею. Коли прощалася, то думала, що це не так важко інколи непомітно від усіх зустрічатися з нею. Але, народивши Юстинку, зрозуміла, яка це відповідальність виховувати самій немовля. Недоспані ночі, перші зубки, перші кроки – все це зв’язало мене та мої руки приємними путами. І хоч від Лілі я знала про неї певні подробиці, все ж дуже хотіла й хочу побачити на власні очі, як вона змінилася.