Глава 9. Тоня

- Досить, - кажу майже пошепки.

Сергій неохоче відпускає мене, відходить на крок та уважно дивиться в очі. Він мовчить, дає мені оговтатися, більше не тисне. А мені хочеться кричати від туги. Бо коли він обіймає, то підіймає мене до небес. Моє серце тріпотить від радощів, а душа відчуває омріяний спокій. Я літаю над райдугою і бачу всі барви щастя. Але розум… Він усе пам’ятає та постійно нагадує про те, яким Сергій може бути жорстоким. І я не вірю, що люди змінюються. Але, з іншого боку,  ми, жінки, надто піддатливі, надзвичайно м’які та чуттєво ніжні створіння. Бо ще вчора я хотіла розірвати його на купу шматків, але як тільки він змінив свою поведінку, то сама готова розпластатися перед ним. Все відбувається надто швидко і залишки розуму твердять мені, що на сьогодні досить.

- Відвези мене додому.

- Як скажеш.

Бачу, що він хмуриться. Старається зайвий раз на мене не дивитися. Підводить до свого автомобіля, допомагає сісти, а далі їдемо мовчки. Але все ж мене досі непокоїть те, що не на всі мої запитання він відповів.

- То вона не твоя наречена? – питаю, але дивлюся на дорогу.

- Ні. – Відповідає швидко та доволі різко.

- А хто?

- Для мене ніхто.

- Ти привів її, щоб вона спокусила Олександра? Куди вона його потягнула?

Мені абсолютно байдуже зараз на Олександра. Але цікавий сам факт того, що Сергій настільки заморочився цього вечора. Він трактує моє запитання по іншому. Бачу, як міцні руки сильніше стискають кермо, а профіль набуває більш суворого вигляду.

- Ти справді думаєш, що так легко спокусити чоловіка, який цього не хоче?

- Я не це спитала.

- А я хочу так відповісти. Щоб ти нарешті зрозуміла, що ні одного чоловіка проти його волі неможливо спокусити.

Заплющую очі та голосно зітхаю. Який же він впертий та кам’яний. Завжди на все про все у нього своя думка. Навіть коли запитую одне, відповідає зовсім інше. Те, що хоче донести. Але ж саме ця сила в ньому і приваблює мене. Бо він піклується про мене, намагається вгодити, але залишається при цьому справжнім.

- Припини ревнувати до Олександра, - обертаюся до нього й бачу легку посмішку.

- Не можу.

Повертає на мить голову до мене й ловлю на собі його хижий погляд. Він навіть не заперечує, що ревнує.

- Я відмовила йому, - розумію, що не маю виправдовуватись, але чомусь мені хочеться донести йому просту істину, що в мене нікого немає. Ні в житті, ні в серці. Моє серце весь цей час належить йому. Він розбурхав усе те, що я намагалася забути. І тепер я навіть думати про інших чоловіків не можу.

- Він все одно крутитиметься біля тебе. – Говорить впевнено та слідкує за дорогою.

- Чому?

- Я ще цього не вияснив. Але в нього точно є якась підла ціль.

- Тобто, ти не можеш повірити, що я можу без причини чи підтексту зацікавити чоловіка?

Він мовчить. Повертає у вулицю біля мого будинку та зупиняється. Але не випускає мене, зовсім не спішить розблоковувати двері. Повертається до мене всім корпусом та нахиляється ближче. Я затамовую дихання, бо поруч з цим чоловіком ніколи не знаю, чого чекати. Він підіймає руку, торкається моєї щоки, легенько проводить подушечками пальців до шиї та в моєму горлі одразу ж пересихає. Шкіра мерехтить від його тепла, а серце шаленіє від бажання в його очах.

- Тоню, ти не просто можеш зацікавити чоловіка. Ти можеш звести його з розуму. Зробити одержимим, навіть по своєму божевільним… І якби все це відчував Олександр, то танцював би з тобою, а не Валерією. А ще… Скільки разів він телефонував тобі, щоб відшукати, коли ти зникла? Жодного? Вірно?

Відчуваю себе дурепою. Я постійно намагалася знайти в Олександрові щось хороше. Слова Сергія діють на мене, мов холодний душ в спекотний день. Олександр не проявляє надто великої симпатії до мене. Все в його поведінці настільки заїжджене та завчене, що мені постійно нудно з ним.

- Я піду, - не бачу сенсу відповідати на риторичне питання. Сергій киває, але перед тим, як піти, хочу озвучити йому своє рішення, - завтра о шостій вечора забери нас зі садочка. Пора знайомитися.

Бачу його спантеличення і ледь помітно усміхаюся. Бо не лише йому підіймати мене на американські гірки, а тоді різко кидати вниз. Я теж знаю ці прийоми.

Ніч стає для мене справжнім випробуванням. Бо я довго думаю, мордуюся, не можу заснути. Серце щемить, шкіра згадує його чарівні дотики, а живіт скручується в тугий клубок, який прагне розрядки. Я хвилююся, бо не знаю, як донечка прийме Сергія. Розумію, що вона ще маленька, але ж для неї він чужий дядько. І як тільки засинаю, мені сниться роздоріжжя. Я кудись біжу, не встигаю, не можу знайти правильний шлях. Зранку почуваюся так, наче всю ніч гульбанила, а не спала.

Після обіду телефоную Лілі та розповідаю коротко все. Мені її страшенно не вистачає. Вона приїхала на один день і одразу ж поїхала, але обіцяла скоро вирватися у відпустку на тиждень.

- Лілько, я так хвилююся, - бурмочу їй, сидячи у своєму маленькому кабінеті.

- Хвилююся та боюся – це різне.