Глава 8. Тоня

- Олександре, ми не знали, що й ви тут будете, - щебече Валерія.

А я дивлюся на неї з Сергієм і мене просто колошматить від злості. По суті я теж не знала, що Сергій і сюди примчиться. Та ще й зі своєю нареченою. Я не хотіла сюди йти, але Олександр вмовив мене. А коли дізналася, задля якої мети сплановано благодійний вечір, то одразу згадала маму. Лише заради її пам’яті я тут. Щодо освідчення, то Олександр не хоче слухати моїх відмов. І навіть те, що я висловила своє остаточне рішення, не вплинуло на нього. Він продовжує твердити, що дасть мені стільки часу, скільки потрібно. А я дала собі слово, що це наша остання зустріч з ним. Не люблю впертих баранів.

- Це справді несподіванка, - чую оксамитовий голос Олександра. Він потискає руку Сергія.

Останній дивиться лише на мене й мені хочеться кудись провалитися. Валерія у вишуканій вечірній сукні нагадує знаменитість з обкладинки глянцю, а я у своєму бірюзовому лахмітті схожа на монашку. Ведучий оголошує танець заради добра, тобто усі присутні мають заплатити кругленьку суму, щоб мати право потанцювати.

- Олександре, ходімо? – дивує Валерія.

- Що?

Олександр спантеличений не менше, ніж я. Споглядаю за реакцією Сергія, але він суцільна кам’яна брила. Жодних емоцій, наче кожного дня наречена клеїться до іншого чоловіка.

- Сергій погано танцює. – Пояснює вона свою витівку.

Валерія буквально хапає Олександра за лікоть та тягне на майданчик. Неподалік стоїть скринька, в яку Олександр кидає кілька грубих купюр. Я стою, мов вкопана, і не можу второпати, що сталося.

- І ми підемо пожертвуємо, - чую біля вуха голос Сергія.

Не встигаю оговтатися, бо його рука лягає мені на талію і змушує йти з ним. Поступово до мене починає доходити суть сказаного і я пручаюся. Не хочу з ним танцювати навіть заради благого діла. Він відчуває мій супротив, притискає мене сильніше до себе, а коли до скриньки лишається декілька метрів, підхоплює мене та переставляє, мов порцелянову ляльку. І як тільки хочу обуритися, притискає мене до себе так, що дихання одразу ж збивається. Бере мою руку в свою та кладе собі на груди. Хочу вирвати, але він накриває мою долоню своєю та ніжно погладжує.

- Ти ж погано танцюєш, - кажу крізь зуби.

Я злюся. Бо коли він так близько, не маю сил себе контролювати. Моя оборона плавиться та зникає безслідно під його поглядом, натиском, дотиками. Його темні очі дурманять мене, змушують горіти все тіло. Місця дотиків поколюють, а ноги підкошуються. Про свій розум взагалі мовчу. Бо як тільки ця льодяна брила дивиться на мене жадібно, мій мозок відмовляється тверезо мислити.

- А ти на конкурс зібралася?

- Що?

Підіймаю голову і тут же шкодую про це, бо Сергій нахилився і я майже торкаюся устами його губ. Намагаюся відхилитися, але його долоня кочує з талії вище та втримує мене.

- На конкурс танців зібралася?

- Ні, - бурмочу швидко.

Відвертаю голову та спостерігаю за іншими парами. Чого ж я роблюся такою слабкодухою поруч з ним? Заплющую на мить очі, різко видихаю та вирішую розставити всі крапки.

- Чому ти переслідуєш мене?

- Не переслідую, - відповідає впевнено.

- Справді? Ти стверджуватимеш, що випадково сюди прийшов зі своєю нареченою… чого взагалі вона з Олександром?

- Це питання через ревнощі до мене, чи боїшся, що зазіхають на твого робота Олександра?

- Чому він робот?

Закушую губу, щоб не розсміятися. Бо він справді нагадує робота. Завжди охайний, однаково причесаний, з тією ж інтонацією. І цей список можна продовжувати.

- Бо тільки робот може освідчуватися жінці, яка ледве терпить його присутність.

- Та ні, не ледве.

- Але терпиш.

- Чому ти не відповідаєш на мої питання?

Він спокійний, а в мені емоції закипають та норовлять перекинути кришку, яка їх втримує. Сергій продовжує тримати мою руку в себе на грудях і від цього жесту мені робиться надзвичайно тепло. Його запах проникає в ніздрі й складається враження, що я закутана у вакуум Сергія.  

- Я ж відповів, не переслідую тебе.

- Ти лукавиш.

- Я хочу бути всюди там, де ти. Це не переслідування. Це одержимість.

- Одержимість потрібно лікувати.

Пісня закінчується, і я хочу йти, але Сергій не спішить відпускати. Продовжує утримувати мою руку, а сам передає сусідній парі ще гроші в скриньку.

- То лікуй мене. Бо за три роки я сам не впорався.

Сьогодні він абсолютно інший. Зараз він той, в кого я до нестями закохалася три роки тому. Спокійний, сильний, і страшенно потребує мене. Я відчуваю це, бачу в його очах. І моє сполохане серце стукотить шалений ритм для нього. Я намагаюся не піддаватися чарам, пробую знову будувати оборону, а він не тисне. Робить все настільки природньо, що я не можу вирватися, чи відмовити. Ми знову хитаємося в такт музиці. Краєм ока помічаю, як Олександр разом з Валерією йдуть кудись із залу. Мені абсолютно байдуже на них, але розуміння того, що вона наречена, а я просто одержимість, неприємно тисне в грудях.