Глава 7. Сергій

Вкотре переглядаю уважно досьє на Олександра. І не можу зрозуміти, що в ньому не так. Я точно знаю, що він бігає за Тонею, аби підібратися до мене. Точніше, планував це зробити, поки я сам не вийшов на нього задля спільної справи. І тепер цей слизняк вирішив прискорити події. Як згадаю його освідчення, то хочеться скрутити йому шию. Чую стукіт у двері свого кабінету й розумію, що це хтось свій, бо інакше хлопці попередили б. Запрошую увійти й бачу перед собою Лілю.

- Ти чому тут? – запитую, бо справді здивований, що вона приїхала.

- Гарне питання, - усміхається та сідає у крісло навпроти. – Мусить же хтось з тобою поговорити.

- Думаєш, я хочу говорити? – вигинаю брови, бо вона поводиться дивно. Надто нахабно, як для моєї підлеглої.

- Ти можеш не говорити.

- То в мене тепер є вибір? От пощастило.

- Не блазнюй. Ти можеш не говорити, але вислухаєш мене.

Відкидаюся на крісло, бо розумію, що на мене чекає цікаве видовище. Ліля дуже впевнена, навіть самовпевнена. Я звик бачити її сильною, цілеспрямованою, але здебільшого всі ці навички спрямовувалися на роботу, а не на мене. Закладаю руки на грудях та готуюся слухати.

- Припини ображати Тоню! – майже кричить. Взагалі незвично чути крик Лілі.

- Що?

- Вона не заслужила цього. Знаєш, як важко жінці залишити коханого чоловіка, приховуючи при цьому вагітність від нього?

- Я не просив її цього робити, - якраз це і бісить мене страшенно. Бо Тоня збрехала мені три роки тому.

- Не просив, але не залишив їй іншого вибору. Хіба ти не сказав їй про аборт? Про те, що її вагітність не входить в твої плани?

Хмурюся, бо розумію, що поводився, як переляканий бовдур. Але все ж це не дало права Тоні приховувати дитину. І якби я не стежив за нею, то так і не дізнався б нічого.

- А потім налякав тим, що з нею та дитиною можуть зробити вороги, - продовжує свій монолог Ліля, - Тоня вчинила, як справжня любляча матір. Вона зберегла свою крихітку. Захистила її не лише від тебе, але й від усіх інших. Можливо, вона справді мала сказати тобі… Але вона не лише тебе образила, вона собі розбила серце. Розумієш? – бачу, що Ліля починає тремтіти, а в її очах з’являються сльози. – Та вона досі не підпускає до себе жодного чоловіка.

- Крім Олександра, - поправляю її.

Опускаю руки на стіл і вони автоматично стискаються в кулаки. Від розуміння того, що цей павич постійно крутиться біля Тоні, всередині мене кипить невгамовна лава. І я не можу її погасити. Поки не поквитаюся з ним, не заспокоюся.

- І правильно зробила. – Закочує очі Ліля. – Інакше ти б ще три роки сидів у своїй засаді?

- Вгамуйся, ти переходиш всі межі!

- Та звільняй, якщо сильно хочеться, - вона підводиться та йде до виходу, біля самих дверей обертається і заявляє спокійним тоном, - якщо ти не придурок і не сліпий, то повернеш Тоню. Але ж якщо знову ображатимеш її, я розповім їй усе – як ти стежив за нею всі ці три роки, як купив її квартиру за вищою ціною від ринкової, як допоміг відкрити садок та ще багато цікавого.

- Очевидно, я недооцінював тебе.

- Я все сказала.

Ліля йде, а я почуваюся так, наче мою голову перекрутили через млин у полі. Весь цей час я намагався непомітно допомагати Тоні. Не лише стежив, але й оберігав її. Але ця нишпорка Ліля все рознюхала. Але не ці слова зробили у моїй голові справжній ураган. Я розумів, чому Тоня приховала вагітність, але постійно думав, що у всьому винні мої імпульсивні слова. А коли Ліля сказала, що таким чином Тоня намагалася вберегти Юстинку не лише від мене, але й від моїх ворогів, то в грудях нестерпно запекло. Який же я бовдур та егоїст. Згадую, як щемливо вона прощалася з Софійкою і лише зараз починаю розуміти, що Тоня завжди інших ставить вище за себе, чи свої образи.

Коли в черговий раз побачив її з Юстинкою біля садка, то в мене наче біс вселився. Тоня підійшла, почала нападати, показала мені свою вразливість і разом з тим чарівність, і я не зміг більше бути різким з нею. Я хочу її до нестями. Я вбив собі в голову, що прагну забрати доньку. Переконав себе в цій маячні. А насправді мені вони обидві потрібні. Мені хочеться познайомити Софійку з сестричкою, про існування якої вона навіть не здогадується. Але спочатку я маю захистити її від Олександра, не просто захистити, а повністю відгородити.

Різко кидаю досьє на стіл, бо немає там нічого кримінального, що може допомогти мені. Заходить один з моїх хлопців і я розумію, що в нього щось важливе.

- Кажи, - ціджу крізь зуби.

- Завтра благодійний вечір, який організовує один з друзів Олександра.

- І? – дивлюся запитально на молодого світловолосого хлопчину. Бо мені потрібні деталі.

- У списку запрошених Олександр зі своєю супутницею.

- Тоня?

- Не вказано імені, але ми підозрюємо… бо сьогодні він приїжджав до будинку Тоні. Вона виходила і в них відбулася коротка розмова.

- Зрозумів, можеш йти.

За Романом зачиняються двері, а я починаю міркувати вголос:

- Тоню, чого ти взагалі з ним спілкуєшся?