Глава 6. Тоня

- Так і сказав? – перепитує Галина Степанівна.

Вона сидить на кухні та поїдає печиво під мої розповіді. Юстинка давно спить, а я у своїй чарівній сукні сиджу, мов розмазня. Бо я настільки морально втомилася за сьогоднішній день, що не маю сил навіть прийняти душ. Мені хочеться поїхати світ за очі, розпластатися на ліжку, відгородити себе від всього чоловічого роду та просто відпочити.

- Він кохає тебе, - впевнено заявляє моя досвідчена співрозмовниця.

- Я не помітила цього. Якщо це кохання, то воно вбиває.

- Він не може тебе забути, тому й біситься. Бо ти пішла від нього. Ти ж не пояснила йому нормальною мовою, чому так вчинила?

Вигинаю брови та спантеличено дивлюся на Галину Степанівну. Коли це вона встигла перейти на сторону Сергія?

- Ви за нього? Чи за мене?

- За вас. З простими чоловіками просто. Зі складними складніше. Проста життєва арифметика. Але ж які привабливі ці складні чоловіки, - мрійливо протягує Галина Степанівна.

І вона має рацію. Бо Сергій надто складний і досі загадковий для мене. Але водночас прямий і лаконічний. На противагу Олександру. Бо цього чоловіка я досі не можу розпізнати. Останнім часом складається враження, що в ньому суцільний фальш. А від думки про Сергія нутрощі скручуються в тугий вузол, думки розсіюються і хочеться стогнати від безпорадності.

- Сергій впертий, нестерпний, жорсткий та страшенно крижаний. Гляньте, яка я виснажена після однієї розмови з ним. Піду спати. І сподіваюся, що подумаю про це завтра.

Чую, як з коридору бриньчить мій телефон, бо залишила його в сумочці. На екрані безліч пропущених дзвінків від Олександра. Гучно зітхаю, бо так і не написала йому нічого. Після освідчення я просто зникла. Швидко строчу йому повідомлення з вибаченнями. І вирішую, що обов’язково поговорю з ним про те, щоб обрубати всі стосунки між нами. Він виснажує мене, і чим далі заходить наше спілкування, то я почуваюся все більш замкненою в клітці. Все ж таки без чоловіків краще. Немає цих переживань, непорозумінь. З цими думками переодягаюся в піжаму, знімаю макіяж та лягаю на ліжко. Якщо без чоловіків краще, то чого ж так щемить в грудях при згадці про Сергія?

Зранку прокидаюся з відчуттям тривоги. Бо навіть, якщо спала, то все одно не була спокійною. Єдине щастя в цьому житті це маленьке чорняве диво, яке зранку завжди з гарним настроєм. Беру на руки свою принцесу та цілую кожен міліметр її милого личка.

- Мама моя, - вона сміється та обіймає мою шию.

З цими крихітними обіймами завжди тепло, ніжно та спокійно. Юстинка моя сила і в ній я бачу сенс свого життя. Я розумію, що не зможу ховати її від Сергія, чи навпаки. Та й не потрібно цього робити. Я добре пам’ятаю, як він ставився до Софійки. Він просто не може не любити власну доньку. Але я не дозволю йому командувати собою та вказувати щось мені. Минули ті дні, коли я працювала в нього нянькою. Якщо він хоче познайомитися з донькою, то повинен навчитися спілкуватися зі мною. А ще Олександр… Голосно стогну, коли згадую про нього. Це його освідчення нікуди не клеїться. Ми навіть не цілувалися з ним. Чому він вирішив, що хоче одружитися зі мною?

І знову моя голова розривається від роздумів та болю. Вкотре доводжу собі, що від чоловіків лише одні проблеми. Йдемо на кухню, де вже пахне смачним сніданком. Галина Степанівна буквально поселилися в моїй квартирі, але це нам обом на користь. Снідаємо з Юстинкою, а далі одягаємося та виходимо з дому. Мій приватний садочок знаходиться зовсім близько. Якихось десять хвилин і ми з Юстинкою на місці. Коли підходжу ближче, бачу знайому постать трохи далі від воріт. Злюся, бо впертість Сергія бісить до чортиків. І якщо вчора я була ошелешена його поведінкою, то сьогодні готова його відгамселити.

Одна з нянечок якраз підходить до нас та вітається і я прошу її взяти Юстинку. Пояснюю доньці, що скоро прийду. Підходжу швидко до Сергія та одразу нападаю:

- Вирішив у садочок податися?

- Якщо треба, то подамся. – Він говорить спокійно. Його постава повністю розслаблена.

- Невже ти не розумієш, що мені потрібен час, аби переварити всю нашу вчорашню розмову? І якщо вчора мене накрив шок, то сьогодні я можу тверезо мислити. Ти не ставитимеш мені умови, не погрожуватимеш, не тиснутимеш. Я не прагну відгородити доньку від батька. Бо у мене його не було і я знаю, що це таке, - при згадці про свого ганебного батька дихання збивається, а голос стає хриплим. Помічаю в очах Сергія жаль. Він навіть поривається підступити ближче до мене, але я виставляю руку вперед, - я сама скажу, коли настане слушний час. І представлю тебе їй.

Сергій надто спокійний. Я таки ніколи не зрозумію цього чоловіка. Вчора він поводився надто холодно, подекуди навіть зверхньо. А сьогодні я бачу тепло в його очах. Згадую слова Галини Степанівни про кохання і все в мені перевертається. Злюся. Бо вистачає одного його теплого погляду, щоб я знову розклеїлася.

- Я не прийшов тиснути на тебе.

- Справді?

- Ти сама підійшла.

- Ти серйозно? Тобто ти випадково стовбичиш зранку біля мого садочка?

Розводжу руками та киваю на будівлю закладу. Складається враження, що він просто знущається наді мною. Починаю тремтіти, бо я ще не відійшла від вчорашнього, як на мене знову щось звалюється. Сергій дивує, підходить до мене, а я не маю сил пручатися і відштовхувати його. Загортає волосся з мого обличчя. Робить це ніжно, трепетно, не відводить своїх очей від моїх. Буквально гіпнозує мене і я піддаюся цьому гіпнозу. Стою, мов заворожена та не можу вільно дихати. Він проводить подушечками пальців моєю щокою і спокійно промовляє: