Глава 5. Сергій

Бачу, як Тоня блідне. Її мініатюрні долоні стискаються в міцні кулачки, наче збирається від когось захищатися. Коли нарешті зрозуміє, що я не скривджу її? Я й не збирався таким чином знайомитися з донькою. Але її мовчанка та оборона змушують. А ще цей півень постійно біля неї крутиться. Придумав же освідчення. Романтик довбонутий.

- Ти знаєш, - констатує очевидне.

- Знаю.

- Чому ти не сказав?

- Я? А не ти мала сказати?

Заводжу двигун та виїжджаю на дорогу. Звичайно, я все знаю. Весь цей час, поки Тоня виношувала мою доньку, народжувала, відкривала власний дитячий садок, я не припиняв стежити за нею. Коли вона покинула мене, посилаючись на те, що не кохає і я не чоловік її мрії, а після цього прощалася з Софійкою в сльозах, я зрозумів, що Тоня щось приховує. Ліля виявилася ще тим міцним горішком. Вона не видала жодного секрету подруги. Говорила не надто переконливо, але стояла на своєму. І це ще більше зацікавило мене.

Коли я взнав, що Тоня вагітна, страшенно лютував. Навіть зараз їду і стискаю кермо так, наче коли розчавлю його, мені стане легше. Бо кохана жінка настільки налякалася моїх слів, що не лише втекла від мене, але й приховала вагітність. Вона мовчить, але відчуваю її напруження. Зупиняюся на світлофорі та повертаю голову до неї.

- Мовчиш? Ти приховала від мене вагітність. Як так сталося, що ти підсунула мені фальшивий тест?

- Я не могла дозволити тобі вбити дитину.

Від цих слів ще більше серджуся. Але не неї, а на себе. Бо три роки тому я сотні разів пошкодував про свої слова. Я говорив їх зопалу. Настільки боявся, що не зумію захистити своїх дівчат, що бовкнув слова, які одразу відштовхнули Тоню на сотні кілометрів від мене.

Їду за місто. Мені потрібно з нею поговорити. Я не збирався сьогодні лякати її, але вона робить все наперекір мені. Одягнулася так, що половина чоловіків у ресторані слинилися весь вечір. Усміхалася цьому Олександру так лагідно, що я хотів його роздерти. Я й зараз хочу, але це згодом… Вона продовжує мовчати. Навіть не питає, куди їдемо. Знає, що все одно не відвезу додому, поки не поговоримо.

Зупиняюся біля заправки та йду за кавою. Блокую автомобіль, бо знаю, що вона може втекти. Коли повертаюся, відчиняю машину і вона виходить. Простягаю Тоні каву й, на диво, вона навіть не пручається, бере паперовий стаканчик та гріє руки до нього. Ховає на мить свої сині очі, а тоді підіймає голову та заглядає цими глибинами в самісіньку душу. Вона стала ще красивішою. Риси обличчя зробилися виразнішими, погляд яснішим, а постава впевненішою. Їй пасує червоний. Я придушую в собі бажання схопити її, затиснути в обіймах та податися геть звідси.

- Я боялася, що ти змусиш мене зробити аборт, - говорить впевнено, не відводячи погляд.

- Я б не змусив.

- Але ти сказав… - запинається, - у мене була причина не вірити твоїм словам? Ти ж айсберг.

- Хто?!

- Холодний та крижаний. А ще малослівний. Проте коли говориш, то виконуєш. Я не могла вбити нашу дитину. А ще ті кляті вороги, що не давали тобі спокою. Я і від них хотіла захистити нашу крихітку. Тому пішла…

Вона починає тремтіти. Надворі добряче стемніло й стало прохолодніше. Знімаю піджак та накидаю їй на плечі. Страшенно злюся на неї та водночас хвилююся, щоб не змерзла. Поводжуся, як малолітній бовдур.

- Ти не просто пішла.

- Я тоді зробила все, щоб ти не зупиняв.

Хмурюся. Бо я не зупиняв та не пішов за нею, але не відпустив. А коли взнав про вагітність, то страшенно злився. Дав собі слово, що як тільки поквитаюся з тими покидьками, одразу ж заберу доньку. А зараз дивлюся на Тоню й моє тіло відгукується на неї. Нещасна вона чи щаслива, жагуча чи ніжна, все одно манить до себе. Хочу її до нестями. Навіть через три роки я бажаю володіти нею. І це бісить.

- Але ти увірвався в моє життя, - белькотить швидко, - взнав про доньку та знову перевернув усе догори дригом.

Мовчу, бо знав про доньку від самої вагітності та народження. Але дав Тоні крихту свободи. Моєї озлобленості було достатньо, щоб поквитатися з Микуленком та всіма причетними до нього за декілька місяців. Пізніше я хвилювався через Софійку. Вона спокійно прийняла від’їзд Тоні, але все одно її огорнула легка депресія. Я не міг допустити, щоб вона вкотре замовкла та закрилася в собі. Кожного дня влаштовував їй маленьке свято й вона знову ожила.

- Я приїхав, але ти все одно продовжувала мовчати, готувала новий план втечі?

Тоня міцно стискає губи. Хоче щось сказати, відкриває рота, але зупиняється. Після короткої мовчанки підіймає голову на мене та дивиться якось по іншому, благально.

- Не забирай її в мене. Ти бачитимеш її, я познайомлю вас. Але не забирай.

Вона часто кліпає, очі наповнюються вологою і Тоня мружиться. Навіть зараз, через три роки, вона намагається не плакати переді мною. А я в цю мить почуваюся жорстоким монстром. Бо я їхав сюди саме для того, щоб забрати свою доньку. У матері, яка готова віддати заради неї життя. Перед очима проскакують фрагменти, як Софійка сумувала за моєю покійною дружиною, і мене пробиває струмом. Я настільки поринув у свою злість на Тоню, що збирався зашкодити дитині.

- Я не монстр, - кажу протилежне своїм думкам, - я хочу з нею побачитися.