Глава 4. Тоня

Складається враження, що усі зірки в небі зійшлися проти мене, а разом з ними посилилися магнітні бурі. Мені хочеться і Сергія, і Олександра відіслати якомога далі, щоб не морочили мені голову. Я нікому з них нічого не обіцяла. Чому вони вирішили, що мають право командувати мною та вирішувати щось замість мене? Бісять страшенно, але я одягаю на обличчя нещиру посмішку та киваю Сергію у відповідь.

- Ти не казав, що тут буде твій партнер, - спостерігаю за реакцією Олександра. Мені хочеться зрозуміти – змова це, чи випадковість.

- Ти про кого?

Він виглядає справді здивованим та оглядається навколо, а коли нарешті бачить Сергія, то вітається так, наче з давнім другом. І те, що раніше мені здавалося вишуканими манерами, виглядає, як підлабузництво.

- Це випадковість.

- Надто багато випадковостей за останні дні, - усміхаюся і постійно слідкую за Сергієм.

Він не зводить з мене очей. Говорить про щось зі своїм співрозмовником, але абсолютно не дивиться на нього. Я бачу в його темних глибинах зацікавлення. Бо погляд зголоднілий. Цей голод я не сплутаю ні з чим. Невже вартувало мені більш відверто одягнутися й одразу забув про свою жагучу наречену?

- Я замовлю для нас? – Олександр розглядає меню та, не чекаючи моєї відповіді, одразу ж кличе офіціанта.

- Та взагалі то… - говорю, коли офіціант опиняється поруч з нами, - я сама можу обрати.

- Сама? – здіймає брови до гори, а мені хочеться в цей момент його добряче стукнути.

- Так, сама. Тебе це дивує? Я дуже рано подорослішала. Так склалися обставини. А далі життя постійно підкидало мені нові випробування. Як бачиш, вистояла, не зламалася. Й надалі сама вирішуватиму. Зрозуміло?

Мені не хочеться його ображати, але прагну донести йому всю суть сказаного. І справа не в їжі, а загалом у його ставленні до мене. Я не дам собою маніпулювати.

- Я образив тебе?

Він абсолютно не зважає на спантеличеного офіціанта, який продовжує стояти біля нас та очікує на замовлення. І навіть в цьому випадку Олександр проявляє свій егоїзм. Робить так, як йому хочеться. У мене наче пелена з очей падає.

- Відпустимо спочатку хлопця? – киваю на офіціанта. Швидко роблю замовлення для себе. А коли й Олександр диктує свої страви, продовжую, - ні, ти не образив мене. Я не дам себе образити. Але й на свою свободу не дам зазіхнути.

Усміхаюся широко, зиркаю краєм ока на Сергія, він продовжує пильно стежити за кожним моїм рухом. Він міг прослідкувати за мною іншим способом, приставити до мене когось зі своїх хлопців, які все йому донесли б… Але ж ні, він прагне показати мені, що я під його владою, ковпаком. Що він керує всім процесом, і поруч з ним я просто маріонетка.

- Ти дивна, - констатує Олександр та змушує мене глянути на нього.

- Чому ж?

- Ця сукня, макіяж, поведінка. Ти не схожа на себе.

- Не подобаюся такою? – постійно усміхаюся, бо знаю, що айсберг стежить.

- Не знаю, я поки не вирішив цього.

Я глибоко вдихаю та змушую себе триматися і не злитися. Тобто він вирішить, чи я йому такою подобаюся? Якщо людина справді закохана, або ж горить великою симпатією, то її все манить. І неважливо який одяг, макіяж, чи поведінка. Я це точно знаю, бо сиджу зараз поруч з розкішним чоловіком, а мої очі постійно тягнуться до айсберга. Хоч би як він мене образив, я все одно млію від його поглядів. Злюся та тремчу водночас.

- Олександре, - вирішую сказати прямо, - я втомилася від…

- Тоню, - усміхається він мені, я слідкую за його поглядом і бачу офіціанта, який несе десерт, шампанське та ставить переді мною.

На мусовому рожевому серці видніється каблучка. У мене серце завмирає від побаченого. Усе, що хотіла сказати, миттю вилітає з голови. Олександр уважно стежить за мною. Він ще нічого не сказав, а я вже почуваюся винною. Бо не можу відповісти йому взаємністю. Я ж збиралася взагалі розірвати усі стосунки між нами. Якщо це можна назвати стосунками.

- Я не готова, - кажу винувато пошепки.

- Ти можеш подумати, - впевнено заявляє Олександр.

Після моїх слів його поведінка абсолютно не змінилася. Він не засмутився, не здивувався, наче готувався саме до такої відповіді. Я не розумію, що з цим чоловіком. Він вихований, ввічливий, гарний, але якийсь надто кам’яний та беземоційний. Раніше я цього не помічала, а зараз мені навіть холодний айсберг здається більш живим та теплим. Підіймаю голову й зустрічаюся з поглядом темних очей. Бачу, що він напружений та злиться. А я почуваюся бактерією під мікроскопом, яку вирішили сьогодні ретельно дослідити. Бо з одного боку, Олександр, який не дає проходу та тисне, а з іншого, Сергій, який спостерігає.

- Мені потрібно відійти, - швидко підводжуся, хапаю сумочку та біжу до вбиральні.

Я йшла до цього ресторану з чіткими намірами віддалити від себе Олександра. Бо його увага та тиск стають надмірними та задушливими. А він вирішив освідчитися, хоча й освідчення, як такого, не звучало. І до цього всього щастя сюди припхався Сергій. Дивлюся на своє відображення у дзеркалі та не впізнаю. Надто яскравий макіяж та вбрання додають мені впевненості, але це не я. І ця впевненість дуже оманлива. При найменшому подуву вітру, чи насуву айсберга, ця впевненість розбивається на тисячі шматків, які неможливо склеїти.