Глава 3. Тоня

Йду на зустріч з Сергієм і моє серце чимчикує разом з моїми швидкими хаотичними кроками. Я хвилююся, шалено хвилююся. Хоча насправді за цими переживаннями ховається мій страх. Разом з ним притаїлася моя слабкість перед цим чоловіком, яка з роками нікуди не зникла. Заходжу до кав’ярні й бачу постать айсберга в кутку, подалі від вікна. Він помічає мене, примружує темні очі та пильно стежить за кожним моїм кроком. Сідаю навпроти та очікую. Як і колись, я чекаю ініціативи від нього, бо він захотів розмовляти, а не я.

- Ти прийшла, - констатує факт.

- У мене був вибір?

- Ні. Коли я чогось хочу, то беру це.

- Дещо ніколи не зміниться.

Моє серце тупотить в грудях, б’ється об грудну клітку та робить неприродні кульбіти. Зовнішньо я тримаюся, але всередині мене кипить розпечена лава. Емоції настільки перемішалися, що я не розумію, як не розклеїтися та впоратися з ними. Бо одна справа сидіти за столом вчотирьох, а інша ось так навпроти, наодинці, дивлячись у вічі. На перший погляд, Сергій незворушний, осанка рівна, поведінка сувора. Він малослівний, але саме в цьому ховається його харизма.

- Минуло надто мало часу, - ледь помітно усміхається, - за три роки люди кардинально не змінюються.

- Людям взагалі не притаманно змінюватися. Може змінюватися їхнє відношення до ситуації.

Мені хочеться сказати йому інше. Що за три роки можна виносити та народити прекрасну дівчинку. За цей час можна дати життя. Але я прикушую язик та мовчу. Розумію, що не зможу Юстинку приховувати від нього. Але боюся, що як тільки він взнає, то страшенно розізлиться. А ще в нього плани на сім’ю з цією Валерією. Що як він надумає разом з нею забрати в мене дитину? Я цього просто не витримаю…

- А як щодо тебе? – запитує і гукає офіціанта, щоб зробити замовлення.

- Що тебе цікавить?

- Ти змінила відношення? Знайшла чоловіка мрії?

- Не всі мрії здійснюються.

Він згадує мені слова, які я говорила йому на прощання. Я поранила його тоді. Потім крутила його реакцію в голові та кожного вечора ревіла в подушку. Сергій замовляє каву і тістечка. Не запитує в мене, просто каже офіціанту принести для мене каву з молоком та шматок яблучного струдля. Добре пам’ятає мої смаки. І від цього приємно та лячно водночас.

- З кожним прожитим днем можна змінювати відношення до мрії та робити її більш досяжною. – Вимовляє швидко та впевнено.

- Ти змінив? Зробив досяжними свої?

- Працюю над цим.

- Як ти взагалі опинився в цьому місті? Чому приїхав сюди? З ким Софійка?

- Не надто багато питань? – вигинає одну брову та скептично спостерігає за мною.

- А ти хочеш про мрії поговорити? Для цього мене покликав?

Я надто емоційно реагую. Бо хвилювання переливається через край.

- У випадковість не віриш?

- Ні, - відповідаю різко.

- Приїхав не заради тебе. Тому вгамуйся.

Він говорить ці слова зарозумілим тоном. Саме тим, який йому пасує, як нікому. Але коли ці слова звучать мені, то це нестерпно боляче. Я не малювала собі ілюзій, що Сергій Радоманський всі ці три роки спав та думав лише про мене. Це я не дозволила торкнутися до себе жодному іншому. А чоловіки сприймають все це не так серйозно.

- Чого ти хочеш? – зціплюю зуби, щоб не заплакати перед ним, - ти написав, що хочеш поговорити. Переходь до суті.

- Що в тебе з Олександром?

Бачу, що він сердиться. Міцніше стискає чашку з кавою. Його вилиці напружені, а очі стають ще темнішими.

- А це твоя справа?

- Розірви з ним усі зв’язки. Інакше я сам це зроблю І мої методи будуть не найкращі.

- Ти погрожуєш мені?

Запитую майже пошепки, бо не вірю в те, що чую.

- Попереджаю.

- Це моє життя. Ти увірвався в нього, як ураган. Нізвідки. Робитиму так, як хочу.

Я вкладаю у свій тон всю твердість, на яку тільки спроможна. Стараюся навіть не кліпати, щоб не видати свого тремтіння. Бо айсберг навпроти мене сидить спокійно та не видає жодних емоцій. А я хочу прочитати його, прагну зрозуміти та відшукати, що ж змінилося за час, поки ми не бачилися.

- Антоніно, я двічі не повторюватиму.

Після цих слів кладе на стіл декілька грубих купюр і просто йде геть. Як і колись, розмова закінчується тоді, коли йому хочеться. Дивлюся, як він виходить на вулицю, спостерігаю за ним через велике скло кав’ярні, а коли він нарешті зникає з поля зорю, дозволяю собі розслабитися. Мені здавалося, що я його знаю. Але зараз він не просто айсберг, це холодна брила льоду. І цю брилу я образила колись. Спочатку мені здавалося, що він застерігає мене від чогось, а зараз бачу в його очах неприязнь до себе. Наче я огидна йому і сама думка зробити щось заради мене просто неприйнятна.

Їду додому та відчуваю себе розбитим коритом. Я так раділа зранку в очікування гарно проведеного часу на вихідних, а зараз не можу зібрати себе до купки. Коли підходжу до свого будинку, вирішую посидіти на лавочці, щоб отямитися та не показувати своїм дівчаткам істинний внутрішній стан. Мені телефонує Олександр і я абсолютно не хочу з ним розмовляти. Але, як мала дитина, якій щось забороняють, тисну на зелену кнопку.