Глава 2. Тоня

Сідаю в машину Олександра і не знаю, що робитиму далі. Коли я нарешті подорослішаю? Уже давно не дівчинка, а поводжуся легковажно. Хотіла зробити Сергію боляче за сказані слова, а він і оком не моргнув. Переводжу на мить погляд на Олександра. У нього гарний аристократичний профіль, чудова витримка, прекрасні манери. Він просто ідеальний для стосунків. Надто ідеальний. Настільки, що аж нудотно інколи. Зиркаю на свій телефон та придумую план втечі. Я не готова їхати до нього додому. Жалкую, що ляпнула це.

- Ти здивувала, - його голос вириває мене з роздумів.

- Чому?

- Мені пояснювати? – бачу в його очах смішинки та веселі вогники й починаю розуміти абсурдність запитання.

- Ні, - усміхаюся ввічливо, - ти не проти якщо я зателефоную додому?

Він киває, а я закушую губу та придумую, що белькотітиму в телефон, аби втекти. Але не встигаю натиснути кнопку виклику, як бриньчить телефон Олександра. Краєм ока бачу, як на дисплеї висвічується ім’я Радоманського. Одразу завмираю та слухаю, щоб не пропустити жодного слова.

- Так, Сергію. Щось забув? – Олександр уважно слухає, зупиняється на світлофорі. Бачу, як примружує очі, наче зважує щось, а тоді перепитує, - ти говорив з ними? Є уже попередній план? Це чудово. Можемо обговорити це завтра. – Він продовжує свій шлях, але після наступних слів заїжджає на найближчу заправку. – Чому сьогодні? – дивиться на мене, а я не розумію, в чому справа, - завтра в будь-який час.

Я бачу на його обличчі невдоволення. Але якщо ця гримаса через зіпсований вечір зі мною, то я тільки радітиму.

- Гаразд. Якщо по іншому ніяк, то висилай локацію.

- Пробач, - винувато промовляє до мене після того, як завершує розмову, - сьогоднішній вечір нам зіпсували.

- Буває, - закушую губу та знизую плечима.

І як тільки він втуплюється поглядом на дорогу, полегшено видихаю.

- Я відвезу тебе додому?

- Угу.

Я не знаю, чому Радоманський так вчинив. Мені хочеться думати, що через ревнощі, але згадую останні слова, які наговорила йому на прощання, і мене пронизує струмом. Він міг це зробити, аби зіпсувати мені життя. Нехай радіє, якщо йому від цього стане легше. Бо насправді сьогодні він врятував мене.

Швидко вислизую з машини та махаю рукою на прощання. Не хочу жодних поцілунків. Моя голова розуміє, що Олександр ідеальний для мене чоловік, але, можливо, мені потрібно більше часу, аби звикнути до його дотиків та не сіпатися. Заходжу до квартири. Бачу світло, що лине з кухні. Заходжу одразу туди й помічаю здивований погляд Галини Степанівни.

- Що? – питаю, гепнувшись втомлено на крісло. Я настільки виснажена морально, що не хочу абсолютно нічого.

- Ти рано.

Галина Степанівна знімає окуляри та відкидається на спинку крісла, наче з цього ракурсу їй краще мене видно.

- Ви не повірите, кого я зустріла, - кажу, розтягуючи кожне слово.

- Кого? – жінка одразу ж випрямляється, загортає своє каштанове волосся за вуха та готова мене слухати.

- Батька Юстинки.

- Що?! Як? Ти ж казала, що…

- Ага… Що обірвала всі кінці з ним. Я не знаю, як він мене знайшов. І чи шукав взагалі. Все виглядало, як в дурному сні, або не надто вдалому анекдоті. – Кривлюся, бо мене досі тіпає від всього цього. Я не готувалася до такого.

- Це доля, - вигукує моя любителька жіночих романів.

- Звичайно. Побачити його з нареченою – це моя доля.

Моє серце щемить, бо старі зарубцьовані рани знову почали кровити. І я не можу зупинити цю кров, не можу залікувати ці рани. Втікати знову? Я ж поїхала з міста три роки тому. Ліля домовилася зі своєю знайомою, щоб взяла мене під крильце на певний час. Галина Степанівна виявилася прекрасною жінкою, яка могла годитися мені в матері. Колись давно вона втратила доньку, а я свою неньку. Я потребувала її любові та підтримки, а вона мусила про когось піклуватися. З того часу ми просто нерозлучні. Навіть коли я продала мамину квартиру та купила в цьому місті свою, вона не припиняла мені допомагати.

- Жах, - кривиться Галина Степанівна. Її зелені очі горять цікавістю. Але я просто не маю сил вдаватися у подробиці.

- Я завтра все розповім. Добре?

- Я влаштую допит з самого ранку, - погрожує і я киваю, усміхаючись.

- Юстинка давно спить?

- Понад годину.

- Піду до неї.

Тихенько заходжу до своєї кімнати. Підходжу до дитячого ліжечка та милуюся своєю дворічною донечкою. Вона лежить на животику, а темні пасма волосся виблискують під світлом тьмяного нічника. Нахиляюся і цілую пухлу ручку. Вона копія свого батька. Інколи складається враження, що не я її народила, але коли дивлюся в темні очі, то бачу в них Сергія і від цього мені стає легше. Я справжня мазохістка, бо отримую задоволення від болю.

Приймаю душ та лягаю спати. Але сон відмовляється кутати мене у свої обійми. Дивлюся в стелю та прокручую в голові сьогоднішній вечір. Сергій взагалі не виглядав здивованим. Поводився якось надто зухвало. Але його різкі слова показали мені, що він викреслив мене зі свого життя. Знаю, що сама втекла від нього, але все одно мені боляче від цього. Скручуюся клубочком та намагаюся придумати, як мені жити далі. Ховати Юстинку від нього я не зможу. Вирішую завтра зателефонувати до Лілі та випитати все у неї.