Глава 1. Тоня

 - Що ти любиш? – оксамитовий голос Олександра змушує мене відірватися від меню та глянути на нього.

Він не зводить з мене погляду. Я бачу задоволення в сірих очах. Йому подобається те, що він бачить. Бо Галина Степанівна змусила мене одягнутися так, наче я з нетерпінням чекала цього побачення. Зелена сукня підкреслює мою фігуру, а легкий макіяж робить обличчя виразнішим.

- Майже все люблю, - відповідаю байдужим тоном. Не розумію, навіщо стільки часу приділяти вибору їжі.

- Гаразд, довіришся моєму смаку?

Погоджуюсь та киваю головою, і поки Олександр робить замовлення, стежу за кожним його рухом. Ідеально зачесане волосся, правильні риси обличчя, гладко виголені щоки, примружений погляд – мрія, а не чоловік для кожної жінки. Для всіх, окрім мене. Бо дивлюся на сірі очі й порівнюю їх з чорними. Мені хочеться розтріпати цю ідеальну зачіску, зробити його холоднішим. Минуло три роки, а я досі не можу забути свого айсберга та шукаю його в кожному чоловікові.

- Чому ти наполягав на сьогоднішньому вечорі? – запитую, коли йде офіціант.

- Бо в мене сьогодні ділова зустріч тут.

- Он як? – усміхаюся, таки вміє він дивувати, - то це не побачення? Я можу йти?

Хочу підвестися, але він кладе свою долоню на мою та не дає встати. Його дотик надто чужий та незвичний для мене, тому я ледь помітно усміхаюся, а тоді легенько забираю руку.

- Я хотів, щоб саме ти повечеряла зі мною та моїм майбутнім партнером.

- Чому?

- Тоню, невже ти досі не зрозуміла, що особлива для мене?

Мовчу, бо не хочу розвивати цю тему. Так, я помітила це. З першого дня, як ми випадково зустрілися біля мого приватного дитячого садку, Олександр в буквальному сенсі не дає мені проходу. Галина Степанівна постійно підштовхує мене до нього. Бо наче добрий, красивий, багатий… Що ще мені потрібно? А я придивляюся до нього і не можу второпати, що саме відштовхує мене від нього.

- Партнер буде сам? – навмисне переводжу тему розмови.

- Ні, не сам. А ось і він.

Олександр дивиться мені за спину та ввічливо усміхається, а я хочу повернутися, але до болю знайомий голос не дає мені цього зробити. Я завмираю, щоки починають палати, у вухах гуде. Тепер навіть радію, що нанесла той клятий макіяж. До останнього вірю, що це моя бурхлива уява грає зі мною, але коли переді мною вимальовується постать Радоманського, то сполохане серце падає кудись вниз і просто не дає вільно дихати. Темні очі пронизують мене наскрізь, розглядають так, наче вишукують, що змінилося з часу останньої зустрічі. Олександр щось говорить, намагається мене представити, а я не можу й слова вимовити. Змушую себе підвестися, він вигинає одну брову та усміхається мені.

- Сергій, - тягне руку для знайомства.

Знущається? Вдаватиме, що ми не знайомі? Тисячі мурах гуляють моїм тілом, але його поведінка настільки злить, що я змушую себе отямитися.

- Антоніна, - відповідаю йому й хочу потиснути руку.

Але він не відпускає, легенько стискає, проводить великим пальцем тильною стороною долоні, а тоді нахиляється та цілує руку. При цьому його погляд ні на мить не покидає моє обличчя. Він дивиться так, що мій живіт одразу ж кам’яніє, а кров у венах пульсує з шаленою швидкістю. Три роки. Весь цей час я боролася з собою, своїм болем, сумом. І думала, що нарешті змогла забути та рухатися далі. Один погляд, один дотик, короткий цілунок в руку і я плавлюся, як розпечене олово в лаві вогню. І лише за це я ненавиджу його. Клятий джентльмен. Висмикую руку, як тільки він відривається від неї, і ховаю долоню одразу ж за спиною.

- А це Валерія, - Сергій киває на жінку, яку я навіть не одразу помітила.

Струнка брюнетка з яскравими зеленими очима. Вона настільки жагуча, що я сама не можу погляд відвести, що уже про чоловіків казати. Навіть Олександр, який до цього пожирав мене очима, захоплено спостерігає за нею.

Вчотирьох сідаємо за круглий стіл. Валерія поруч зі мною, а Сергій навпроти. Він поводиться спокійно, розкуто. Його зовсім не бентежить наша випадкова зустріч. Чи не випадкова?

- То ви майбутні партнери? – запитую та дивлюся лише на Олександра. Хочу, щоб він відповів.

- Так, - швидко говорить Сергій, але я все одно не дивлюся на нього. – У мене своя охоронна фірма, в Олександра виробництво обладнання. Можемо запустити виготовлення пристроїв для спостереження. Разом ми гарно розширимося.

- Антоніно, а чим ви займаєтеся? – запитує в мене Валерія.

- У мене приватний дитячий садок.

- Он як? Мабуть, це нелегко?

- Головне любити дітей і тоді все вдасться, - усміхаюся їй. Вона здається мені милою.

- Дитяча довіра дуже крихка, - втручається в нашу розмову Сергій.

Я переводжу на нього погляд. Тримаю зоровий контакт, навіть не кліпаю. Будую оборону і показую йому свою силу.

- Це правда. Довіру треба заслужити.

- Головне – не розчарувати дитину, яка довірилася тобі.

- Маєте досвід? – вигинаю брову та спостерігаю за ним.