Глава 9

Аля:

  Намети були розкладені, шампанське розлите по келихах, а багаття грало яскравими барвами. Наче сцена із фільму: близькі люди поруч і ти почуваєшся в безпеці. І я почувалася. Справді. 

- Тооож... - мовила я першою, бо здається келих ігристо добре впливав на мій настрій. На диво, навіть надто добре - Де моя обіцяна гра на гітарі? 

- Це тобі Женя обіцяв. - одразу ж відмахнувся Гордієнко - Я попереджав, що давно не практикувався. 

- Байдуже хто..- приєдналась подруга - Обіцянка є обіцянка. Жень, вмовляй тепер свого друга як хочеш, але Аля має почути його гру.

- Брате? - засміявся натомість її чоловік, натякаючи, що нам краще не відмовляти.

Макс косо на нього глянув, а потім перевів погляд на мене і додав: 

- Одну пісню. 

Я кивнула. Мені було цього достатньо. Хлопець підвівся та обережно взявши до рук гітару, сів навпроти мене. Подумки, я могла лиш здогадуватись, яку пісню він обере і мовчки здогадуватись, що означають його початкові акорди. Пальці Гордієнка вміло перебирали струнами, аж раптом...

Шукай в телефоні мій слід, 

О Господи...

Цілуй у вікно мої губи

Як знак на моєму плечі, ти квітка 

Він...співає? Ще й так...так, добре. Серце пропустило дивний удар. А Макс не зупинявся, продовжуючи співати і змушуючи мої щоки покриватись рум'янцем. 

Ти квітка...- шепотом додав той, довершивши останню мелодію. Євген та Аня вибухнули в оплесках та улесливих словах, поки я бентежно дивились в очі Гордієнка. 

- То що, я зміг вдовольнити твої бажання, злючко? - раптово звернувся той, трохи збивши мене із пантелику. 

Я була в захопленні. 

- Цілком. - байдуже видаю, щоб мене не видали власні ж очі.

- Оо..- похапцем вигукнула моя подруга, прикриваючи рот долонею - Вона вражена, Макс. Повір, навіть більше ніж ти думаєш. 

От же ж...

- Аню? Може на сьогодні досить шампанського? - вигинаю брову, поки та не намолола дурниць.

- Підтримую і погоджуюсь. - весело додав Женя

- А я ні! - дівчина заперечливо хитала головою - Хіба ти не вражена? Я ж кажу чистісіньку правду, подружко. 

Оххх

- Ходімо спати люба.. - тягну подругу до намету

- Солодких снів хлопчики! - натомість гукнула та, бадьоро сміючись, тим самим викликавши і у мене тихий смішок. Ця дівчина не змінюється. 

Аня кутається у свій спальний мішок, а я ще зверху накриваю її легкою ковдрою та залишаю цілунок на скроні. 

- Люблю тебе. - ледь розбірливо шепоче вона на що я ще більше всміхаюся і сама лягаю у спальний мішок. 

Буквально через кілька хвилин чую тихе сопіння подруги. Ну хоч хтось із нас заснув. Примушую себе заплющити очі, прислухаючись до шуму нічної природи. Проходить ще кілька хвилин і... не вдається. Кручусь із сторони в сторону та важко видихаю. Не вдоволено дивлюсь у темряву цього намету, яка раптом почала мене лякати і тиснути та похапцем із нього виходжу. Ох. Вдих. Видих. Так набагато краще. Сідаю обабіч догорівшого вогнища, намагаючись зібрати думки до купи, а в кращому випадку - не думати взагалі. І в цей же момент чую позаду себе спокійні кроки. Ну звісно ж... 

- Не спиться, злючко? - знайомий шепіт трохи мене заспокоїв і водночас дратував. 

- Бачу, не одній мені. - констатую факт, відчувши як мої плечі огорнув м'який плед. 

- Я не лягаю так рано. - буденно мовив хлопець, що я автоматично глянула годину в телефоні.

- То, 2-га година ночі це для тебе рано? - вигинаю брову. 

- А для тебе ні? 

Я люблю спати, бо сни зазвичай були єдиним безпечним місцем. Принаймні зазвичай. 

- Ні. Не збагну, що можна робити проти ночі, окрім того як спати..

- Нуу, кхм.. є кілька думок) - той натомість мені підморгнув, ніби я мала здогадатися, що означають його...чорт..

Мої щоки знову вкриваються рум'янцем.

- Краще тримай їх при собі. - ставлю перед ним свою руку, щоб він хоч на секунду замовкнув.   

- Як скажеш. - він тихо засміявся..

- Мені сподобалась твоя гра.. - видаю буденно, ніби це мало значення. 

- Перепрошую? 

- Я не повторюватиму двічі. 

- Мені це прийняти як комплімент? 

- Ні в якому разі. - хитаю головою - Це просто критична оцінка твого таланту. 

- Таланту? - той пхикнув - Справді? 

- Ти себе не дооцінюєш, Гордієнко. В тебе добре виходить. Справді. - кажу, вдивляючись на зорі в небі. 

- Ти грала колись? На гітарі? - натомість спитав Макс, дивлячись туди куди і я. 

- Ніколи. - чесно зізнаюсь - На піаніно грала, на скрипці..

І на нервах вітчима..

- Подобалось? 

- Не знаю. - киваю плечима - Я ще ні від чого не отримувала справжнього задоволення.

- Навіть від книг? - додав хлопець, перевівши свій погляд на мене. 

- Від них отримую...наче.. - ледь помітно видихаю, відчуваючи знайоме напруження. 

- І тікаєш від реальності, я правильно запам'ятав? - невинно уточнив той, явно намагаючись мене не образити. 

- Тікаю.. - опускаю погляд додолу, щоб стримати сльози. 

- Ну і від мене звичайно - додав жартома, змусивши мене підняти на нього погляд. 

- Насправді, нам взагалі краще...

- Не починай. - він одразу ж мене перебив - Я не збираюсь припиняти з тобою спілкування, лиш тому, що мій брат покидьок. 

- Макс...- важко видихаю - Ми ледь знайомі, а ти поводишся так, ніби ти мій давній друг. 

- Правда ж дивно? - той усміхнувся - Але віриш чи ні, я хочу бути тобі другом. І довести, що не всі Гордієнки мудаки. 

- О - і сама ледь усміхаюсь - Це вагомий аргумент. 

- Тооож.. це означає, що я отримаю шанс? - хлопець глянув мені в очі: тепло та з крихтою надії, змусивши мої щоки покритись легеньким рум'янцем. 

- Лише один. 

- Один.