Глава 7

Алю: 

Зрештою, таки до тієї дачі ми доїхали мирно. Гордієнко більше не ставив зайвих питань і навіть не намагався "розвеселити"..  Село, в яке ми приїхали було не більше ніж просто гарним українським селом. Багато зелені, хатинки, тваринки - все як має бути. Та й дача у Євгена просторна, і має розкішний вигляд на фоні сільської річки. 
- О, а ви в нас таки пунктуальні. - весело гукнула Аня, щойно ми вийшли на задній двір. 
- А у вас вже все готово, правда? - натомість спитав Макс, миттєво мені підморгнувши. 
- Ти хоч не набридав дівчині, друже? - раптово уточнив Женя, багатозначно дивившись то на свого друга, то на мене.
- Ми доїхали без пригод. - втручаюсь і підходжу до Ані, яка саме нарізала овочі для салату. 
- Справді не набридав? - прошепотіла вона, грайливо штовхнувши мене у плече. 
- Аню! - закочую очі та берусь нарізати помідори. - Він привіз мене сюди і на цьому дякую..
- Гаразд. Я ж просто хвилююсь. - вдала обурення подруга. 
- Знаю. - усміхаюсь, швидко цілуючи її у щоку і додаю: - Ви ще когось запросили? 
- Ні. Я ж казала - тільки в чотирьох. - якось  загадково мовила та, кинувши погляд на свого чоловіка. Я ж натомість вперто не дивилась в сторону чоловічої компанії, хоча розуміла, що весь день повинна провести із ними всіма. Ох, сподіваюсь все і справді обійдеться без пригод. Принаймні, без зайвих пригод. 
- У нас все готово. - раптом гукнув Євген - А у вас як справи, дівчата?
- Готово, любий. - гукнула у відповідь подруга, та взявши мене попід руку, попрямувала до них. 
Макс розливав у келихи вино, а його друг викладав на тарілки шашлик. Аромат такий, що й словами не описати. Аня сіла біля свого чоловіка, а Гордієнко, все ж на жаль, біля мене. 
- Мої компліменти шеф-кухарю. Все було дуже смачно. - на диво першою порушую тишу і у відповідь отримую вдячну усмішку Євгена. 
- От бачиш.. - він натомість глянув на свою дружину так, ніби виграв якесь парі - Я справді хороший кухар. 
- Приготувати м'ясо і дитина зможе. - жартівливо пхикнула подруга. - А з моєї Алі такий собі експерт. 
- Чого це? - дивуюсь. 
- Бо ти не вмієш ображати людей. І постійно всіх хвалиш. 
- Не всіх! - заперечую. - І взагалі, я чи ти маєш хвалити свого законного чоловіка? 
- От і я про це. - погодився зі мною він, усміхаючись від реакції Ані. 
- Алю, ти на чиєму боці взагалі? - вдала обурення подруга, склавши руки на грудях. 
- Не чіпай мені своячку. - продовжував у тому ж дусі Женя - Хтось і на моєму боці повинен бути. 
- В тебе Макс є. - серйозно видала та, одразу ж глянувши на мого сусіда збоку - Не хочеш нічого сказати? 
- Ви дуже мило сперечаєтесь. - з легкою усмішкою відповів Гордієнко, на мить глянувши на мене.
- І це все? - дивується Аня. 
- Знаєте що? Мені набридло вже сидіти. Може увімкнути музику? - натомість Макс різко змінив тему, явно не бажаючи влізати у цю дурнувату суперечку. 
Дивлюсь на подругу, розуміючи, що так просто вона не здасться. От вже дуже їй подобається з усіма сперечатись, навіть через дрібниці, навіть у жарт. 
- Я за. - схоплююсь із місця, поглядом натякаючи Гордієнку, що музика тут справді не завадить. 
Хлопець схвально киває головою і також підіймається із стільця та ставить питання другу:
- Жень, колонки в цьому домі є? 
- Наче.. 
- На горищі..- Аня з усмішкою закотила очі - Склероз лікувати треба, коханий. 
Натомість Макс взяв мене за руку та потягнув до будинку. 
- Ти ж допоможеш знайти їх? - пояснює він свої дії, але враховуючи те, що ми вже були всередині, відмовлятись - безглуздо. 
- В мене є вибір? 
- Є, але ти не зможеш мені відмовити. - той усміхнувся. 
- І чому ж це? - здіймаю брову, зупиняючись. 
- Я надто привабливий, щоб мені відмовляти. - тембр його голосу став нижчим, від чого мені синдромно хотілось усміхнутись. 
- Он воно що. - ледь не падаю від сміху - Тож, де це горище? 
- На горі? 
- Гордієнко, ти нестерпний. - обурююсь, шукаючи шлях до того горища. І врешті, знаходжу сходи. Але раптом, напів шляху мене спиняє одна думка. 
- Можеш піти перший? - питаю стиха, намагаючись приховати хвилювання. 
Очі хлопця вмить примружились, навіть трохи спохмурніли. 
- Все гаразд? 
- Та-ак.. просто..ем..- запинаюсь напів слові, помічаючи, як він оминув мене і опинився попереду. 
- Впевнений, на горищі у наших друзів немає нічого страшного. - справді впевнено мовив той, додавши:- Але як справжній лицар я піду першим) 
- Справжній лицар? - знову здіймаю брову. Цей хлопець справді себе любить, проблем із самооцінкою точно немає. 
- Або ти можеш зачекати тут і...
- Йди вже. Наші друзі чекають. - показово закочую очі, і попри перелякані думки від можливої темряви, підіймаюсь за ним сходами. 
І щойно ми опинились там, я миттєво включила на телефоні ліхтарик, більше шукаючи де тут вмикається світло, а не ті колонки. 
- Ти впевнена, що ми шукаємо одне й те саме? - поруч пролунав знайомий голос. 
- Я намагаюсь знайти те, що допоможе нам знайти інше. - буркочу більше для себе, ніж для нього. 
- Вдам, що почув все до одного слова. - напевно з усмішкою промовив він, продовжуючи шукати ті колонки. 
Я чула його кроки - і це заспокоювало. Але щойно стало надто тихо, а моя спина зустрілась із холодною стіною - стало не по собі. Дитиною я не боялась темряви, навпаки - вважала її полотном для своєї фантазії і батькових історій. Справді вважала. До того самого моменту, коли опинилась в Анкарі, поруч із божевільним вітчимом. Він часто зачиняв мене в кімнатах, де не було навіть найменшого проблеску світла. Я мала звикнути, але замість того, щоразу згадувала його крики, образливі слова, лайку і найгірше - удари. Кожен клятий удар, змушував моє маленьке тіло тремтіти від болі. І в тій темряві я уявляла все знову і знову. Навіть зараз, будучи за тисячі кілометрів від нього..
- Алю, все гаразд? - в моїй підсвідомості лунав голос Макса. 
- Так...- намагаюсь видавити із себе, але вдається погано. Чорт, це дуже погано. 
- Чому ти вимкнула ліхтар? - його голос ставав все ближчим. 
Я що? Я..вимкнула..Але, я нічого не вимикала. Розрядився чи..
- Алю..- раптовий дотик до моєї руки, змусив мене всю здригнутися і на мить заплющити очі. 
- Я думала ти пішов..- ледь не хриплю ці слова, з усіх сил намагаючись бути спокійною. 
- Я б не лишив тебе тут одну, злючко) - його теплий голос дивно діяв на мене - заспокоюючи. Ще ніщо так не діяло на мене, і ніхто ...
- Знайшов колонки? - миттєво вирівнююсь, відновлюючи дихання. Ти тут не сама Аліно. Тут тебе ніхто не скривдить. Його немає тут. 
- Одненьку. Думаю нам цього вистачить. Що скажеш? 
- Вистачить - вистачить. - хаотично махаю головою, мов той кінь, аби ми тільки пошвидше звідти забралися. 
- Тоді ходімо. - він знову взяв мене за руку, ведучи до виходу. І як би я не хотіла, не пручалась, бо страх знову залишитись на самоті - стискав до самого горла. 
Гордієнко зачинив за нами двері горища і я полегшено видихнула. 
- Так краще? - раптом спитав той. Невже я так голосно це зробила? Ох..
- Ти це про що? - вдаю, ніби і справді не розумію, але його погляд - багатослівний. 
- Ти боїшся темряви? - він спитав, і я одразу ж важко ковтнула. 
- Багато хто боїться..- киваю плечима, ніби це нічого не значить - Я просто одна із тих боягузів. 
- Одна із них? Впевнена? 
- Макс, я боюсь темряви. Страшенно боюсь. Що ти в цьому збираєшся знайти? - дивлюсь в блакитні очі, які і досі не вірили моїм словам. 
- Ту частинку тебе, яка досі не довіряє мені. - він усміхнувся - Але я не скаржусь. До жінок потрібно бути терплячим) 
- Народна мудрість? - дивлюсь на нього скептично. 
- Мамина) - той натомість підморгнув, відчиняючи для мене наступні двері.